1. Реформи австрійського абсолютизму середини - другої половини 18 ст. та їх значення для українського суспільства.

Йосиф ІІ  Проводив політику протекціонізму економіки країн і намагався створити єдиний внутрішній ринок. В 80-х роках провів ряд реформ державного управління, спрямованих на зміцнення монархії. З метою подальшої політичної централізації Йосиф II поділив країну на 15 округів, управління якими знаходилось в руках урядових комісарів.

Важливе значення для подальшого розвитку Галичини мала церковна реформа, запроваджена австрійським урядом. Перше, що зробив австрійський уряд, це зрівняв у правах і статусі уніатську та католицьку церкви, від чого тривалий час відмовлявся польський уряд. У 1774 р. Марія-Тереза запровадила нову офіційну назву уніатської церкви – греко-католицька, чим стверджувалася ідея рівності грецького і католицького віросповідання. Ця ідея рівності, якої свідомо додержувалися Марія-Тереза, Йосиф ІІ та Леопольд ІІ, була здійснена на практиці завдяки заходам економічного і культурницького характеру. Імператорський патент 1777 р. забороняв відробляти панщину попам і дякам. Значно покращилося матеріальне становище і соціальний статус уніатського духовенства. Для підвищення рівня духовної освіти Марія-Тереза у 1774 р. при церкві св. Варвари у Відні заснувала Барберіум – семінарію для уніатів, яка у 1784 р. була перенесена до Львова, і стала головною з підготовки греко-католицького духовенства в Австрійської монархії. Заходами Йосифа ІІ проводилася секуляризація церковних земель. На колишніх монастирських землях утворилися домінії, підпорядковані віденському уряду, на основі яких було започатковано Релігійний фонд Галичини. За рахунок цього фонду утримувалися монастирі, підвищувалося соціальне й матеріальне становище духовенства, фінансувалися духовні навчальні заклади.

Пік церковної реформи припадає на правління імператора Франца ІІ (1792-1835), коли в 1808 р. Львівському єпископату був наданий статус митрополії, що сприяло підвищенню авторитету греко-католицької церкви на Галичині. Ця ідея належала Львівському єпископу Л.Шептицькому, який ще у 1773 р. вважав, що існування Галицької митрополії сприятиме піднесенню значення Австрійської держави серед уніатів, і тим самим протистоятиме впливу зрусифікованого православ'я, так званого "московського cхизматизму".

Селянська реформа в наступному питанні

2. Селянські реформи Габсбургів кінця  18 - початку 19 ст! і Україна.

Насамперед потребували впорядкування земельні відносини – селянська реформа. Наказ ("патент") 1772 р. Марії-Терези започаткував укладання інвентарів. У 1775 р. був введений "рустикальний" податок, тобто посімейний податок на кожне селянське господарство. Патентом 1775 р. Марія-Тереза забороняла панам вимагати у селян більше того, що зазначалось в інвентарях. Наступник Марії-Терези, її син Йосиф ІІ (1780-1790), був справжнім новатором, прибічником ідей просвіченого абсолютизму. Його просвітницькі ідеї, соціальні й церковні реформи впроваджували на східнослов'янському грунті практику радикальних мислителів, діячів Французької революції. Селянська реформа Йосифа ІІ ставила за мету обмеження свавілля земельної аристократії і врегулювання поземельних відносин.

Першим кроком Йосифа ІІ було скасування кріпацтва і заміна його "підданством". Патентом від 5 квітня 1782 р.(виданим спеціально для Галичини) ліквідовувалося "підданське невільництво" і селянам надавалися такі особисті свободи, як право одружуватися без дозволу пана, віддавати своїх дітей до школи або ремесла, право вільно пересуватися, шукати вільних заробітків, для чого пан повинен був надати безкоштовно відпустку. Саме цим патентом Йосиф ІІ заслужив добру пам'ять серед галицьких селян. Земля залишалася у володінні панів, а за її користування селяни відробляли панщину, сплачували оброк.

Панщина була зменшена до 3 днів на тиждень, суворо заборонялося виконання повинностей поза панщиною. Патентом 1785 р. усі землі, що знаходились у користуванні селян, проголошувалися рустикальними, тобто селянськими, а решта – домініальними. Поміщики не мали права переділяти чи скорочувати селянські земельні наділи. Рустикальні землі переходили у спадкове користування. В селах організовувалися громади зі своїми виборними представниками.

Австрійським урядом була також проведена реформа поміщицького суду, згідно з якою пани складали спеціальний іспит, щоб бути суддями, а хто не робив цього, мав утримувати своїм коштом спеціально запрошеного суддю – юстиціарія або мандатора.

Зреформована була і податкова система. До реформи поміщику належало 80% прибутків від селянського господарства, а селянину залишалося відповідно 20%. За новим патентом Йосифа ІІ 70% прибутків мало залишатися селянину, 18% належало пану (як еквівалент панщини та інших податків), 12% сплачувалося державі при тому, що право на стягнення податку передавалося не поміщику, а війту. Зрозуміло, що цей патент імператора викликав велике незадоволення польської шляхти, яка була основним землевласником у Галичині.

3. Народні рухи на західноукраїнських землях у перш, под, Х!Х ст.

На західноукраїнських землях також виникали різні форми протесту селян, на яких відбилися особливості їх соціальної свідомості, зокрема династична лояльність щодо австрійських Габсбургів.

На Галичині в першої пол. ХІХ ст. переважали такі форми протесту як прохання та скарги, селяни публічно висловлювалися про численні утиски з боку їхніх поміщиків і вимагали покарання своїх кривдників. Селянські виступи, як більш радикальна форма протесту, були реакцією селян на запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в різних місцевостях Галичини – Коломийській, Станіславській, Стрийській, Сяноцькій округах.

На Буковині в першій пол. ХІХ ст. були поширені такі форми протесту, як скарги, відмова виконувати панщину, вимоги переводу поміщицьких селян у статус державних.

Значним явищем був рух селян 1843–1844 рр. під проводом Л.Кобилиці. Селяни 22 громад, після численних скарг до імператора і губернатора Галичини застосували методи масової непокори: прогнали панських служників з сервітутних угідь (лісів), відмовилися виконувати шарварки2, продовжували звертатися зі скаргами до властей. Інтереси селян перед властями відстоював Л.Кобилиця, який, посилаючись на чинне законодавство, доводив факти зловживання поміщиків. Урядові війська придушили виступ, а Л.Кобилицю та його товаришів ув’язнили. Протягом першої пол. ХІХ ст. незважаючи на репресії, не втихав на Буковині і опришківський рух, одним із ватажків якого був О.Бодурак.

Разом з тим, як вважають деякі сучасні дослідники, рух опришків на Буковині, Галичині і Закарпатті (як, до речі, і рух селян на Поділлі під керівництвом У.Кармалюка) часто втрачав соціальну мотивацію і перетворювався на крадіжки, пограбування не лише поміщиків і сільських «глитаїв», а й простих селян, набував елементів розбійництва. Це було виявом бідності, низької культури, люмпенізації3 свідомості деяких прошарків селянства.

Для селян Закарпаття типовими були такі форми протесту як відмова відбувати панщину в поміщицьких і казенних домініях, виконувати натуральні повинності: дев’ятину, десятину, сплачувати податок. У 1823 р. в домінії графа Шенборна піддані покаранню 329 селян-кріпаків. Поширеною формою протесту були втечі селян. Найбільша кількість втікачів походила з казенної Мукачівсько-Чинадіївської домінії.

Холерні бунти

Протягом 1831 р. Закарпаттям та Галичиною прокотилася хвиля голодних і холерних бунтів.

За три місяці холера і голод забрали лише в 4 комітатах (округах) Закарпаття 56 тис. осіб. В окремих комітатах був введений надзвичайний стан. Австрійська адміністрація запровадила карантинні заходи: проводилася дезінфекція колодязів, заборонялося хоронити померлих з великими процесіями. Серед селян стали ширитися чутки про те, що колодязі начебто отруюються спеціальними загонами, які займаються їх дезінфекцією хлорним вапном. Збурені селяни стали розправлятися з австрійською адміністрацією, поміщиками, прикажчиками, гайдуками, лісничими, відмовлялися виконувати різні повинності. Настрій повсталих селян підбурювався чутками про прихід російських військ з метою звільнення їх з поневолення. Так на Закарпатті відбилися події, пов’язані з польським повстанням 1830–1831 рр. Образ Росії у свідомості закарпатських селян сприймався позитивно, з нею пов’язувалися надії на соціальне і національне звільнення.

У зв’язку з епідемією холери селянам Верховини забороняли виїжджати в Угорщину на заробітки, що загострювало ситуацію і посилювало голод. Зв’язки з Галичиною і підросійською Україною сприяли постачанню хліба в ті райони Закарпаття, де лютували голод і холера.

Австрійський уряд закликав повстанців до покори, обіцяючи амністію. Коли ці заклики не допомогли і каральні війська почали жорстоко розправлятися з повстанцями (відбувалися масові вбивства), то імператор, щоб запобігти новим виступам, вирішив припинити криваву розправу. Народні виступи 1831 р. змусили мадярську правлячу еліту піти на деяку лібералізацію становища селянства.

Новим у селянському русі Закарпаття стали виступи вільних селян, зокрема лібертинів, у 1833 р. у домінії Шенборна. Бунтівних лібертинів було покарано киями та ув’язнено. Наслідком виступів кріпаків і вільних селян було те, що керівництво домінії було змушене піти на поступки: звільнення ненависних економів та гайдуків, обмеження орендних виплат.

4. Селянські рухи  в др.  пол. 20-х, 30-х рр.  XIX ст.  Устим Кармелюк.

  10 березня (27 лютого) 1787р народився Вождь повстанського руху на Поділлі (1813—1835 рр.) Устим Якомович Кармалюк.

  Устим Якимович Кармелюк (Кармалюк; 10 березня (27 лютого) 1787, Головчинці Літинський повіт, Подільська губернія (тепер с. Кармалюкове, Жмеринський район, Вінницька область) — 22 (10) жовтня 1835, Шляхові Коричинці, Хмельницька область) — український національний герой, видатний керівник повстанського руху на Поділлі 1813—1835 рр. проти національного і соціального гніту.

  Народився у селянській сім'ї. У віці 17 років його забрали до двору пана Пігловського. Хлопець був роботящий, але непокірний. Поміщик не міг пережити того, що його кріпак не дозволяв собою потурати, а тому вирішив позбутися його і 1812 року віддав на 25 років до царської армії.

  1813 — разом з Д.Хроном Кармалюк утік з з 4-го уланського полку, який розміщався в Кам'янці-Подільському, і повернувся в рідні місця. Незабаром був спійманий і засуджений до 500 ударів батогом, після чого його скерували до кримського штрафного батальйону. На шляху до Криму Кармалюк втік із-під варти.

  1814 — очолив повстанський рух селян проти російської адміністрації і дворянства, який розгорнувся в Літинському, Летичівському і Ольгопільському повітах.

  1817 — жандарми схопили Кармалюка. Його засудили до страти, замінивши її в останню мить 25 ударами батогом і 10 роками каторги в Сибіру. Та Кармалюк втік із В'ятської етапної в'язниці. Повернувшись на Поділля, продовжував боротьбу, доки його знову не схопили під час облави. Скориставшись знанням російської мови й відповідними документами, видавав себе під час слідства за солдата з Костроми. Витримка не зрадила його й тоді, коли слідчі привели рідних на очну ставку і до нього радісно кинувся його 8-річний син Остап.

  Невдовзі після того, як його запроторили у Кам'янець-Подільську фортецю, він організував разом з іншими в'язнями свою четверту втечу. Однак його поранили і прикували до кам'яного стовпа у вежі Юлія II (Папській), яку згодом назвали Кармалюковою.

  Взимку 1824 року його покарали 101 ударом батога, затаврували розпеченим залізом і знову відправили етапом у Сибір. Два роки конвоювали Кармалюка разом з іншими каторжанами до Тобольська.

  1825 — після етапу, що тривав більше року, Кармалюк із Тобольскої каторжної в'язниці потрапив у Ялуторовськ. Незабаром знову втік, був схоплений і запроторений у набагато гірші умови. Утеча звідси — один із найзнаменитіших документованих випадків. Восени, під час нічної бурі, Кармалюк виламав ґрати, зібрав сорочки всіх співкамерників і зв'язав їх у довге полотнище. До кінця прив'язав камінь і закидав за частокіл в'язниці. По цьому висячому мосту, прямо з вікна за огорожу один за одним перебралися усі в'язні — зранку камера була порожня.

  1828 — знову піймання, знову Сибір (Боровлянський скляний завод у Тобольскій губернії), знову втеча.

  1830 — черговий арешт. Через два роки Кармалюк розібрав стелю в своїй камері і втік із Літинської в'язниці.

  1830—1835 — селянський рух під проводом Кармалюка охопив усе Поділля, суміжні з ним райони Бессарабії та Київщини. У ньому брали участь бл. 20 тис. осіб.

  Протягом 23 років боротьби повстанські загони Кармалюка здійснили понад 1 тис. нападів на поміщицькі маєтки. Захоплені у поміщиків гроші та майно роздали селянській бідноті. Для боротьби з повстанцями російський уряд у листопаді 1833 р. створив т. зв. Галузинецьку комісію (в с. Галузинцях тепер Дережнянського району Хмельницької області).

  У повстанському русі брали участь не лише українці, а й поляки та євреї. Вихрест із євреїв Василь Добровольський довгі роки був найближчим сподвижником Кармалюка; поляки Ян і Олександр Глембоцькі, Фелікс Янковський та Олександр Витвицький до кінця життя були вірними товаришами Устима — як і євреї Аврум Ель Іцкович, Абрашко Дувидович Сокольницький, Арон Віняр. Всі вони на очних ставках і допитах ніколи не зрадили Кармалюка, за що каралися і були вивезені до Сибіру.

  Кармелюка вбив із засідки шляхтич Рутковський (за переказом, не кулею, а ґудзиком — тільки так можна убити «характерника»).

  Тіло ватажка ще довго возили селами, щоб залякати селян. Поховали його в Летичеві (тепер Хмельницька область), де 1974 року на постаменті-валуні поставили 5-метровий пам'ятник.

  Допитавши 2700 осіб, урядова комісія встановила, що Кармалюк підняв на боротьбу 20 тисяч повстанців.

  Образ Кармалюка відобразили у своїх творах Михайло Старицький, Марко Вовчок, Степан Васильченко, Василь Кучер та ін. Харківський композитор Валентин Костенко — автор опери «Кармелюк». Фольклорні добутки про народного героя збирали Микола Костомаров і Тарас Шевченко (останній назвав його «славним лицарем»). Народні чутки приписують Кармалюкові авторство ряду пісень. Хоча найвідоміша, «За Сибіром сонце сходить», складена усе-таки не ним, a Tомашем Падурою.

5. Адміністративно-територіальний устрій українських земе.'::- в Австрійській імперії.

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Галичина була головним чином польською. Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель. Нова австрійська влада, так само, як і колишня польська, не зважала на етнічний склад населення, коли на свій розсуд здійснювала адміністративно-територіальний поділ. Галичина разом з частиною польських земель була виділена в одну адміністративно-територіальну структуру — королівство Галіції і Лодомерії (Галичини і Володимирщини) з центром у Львові.

Східний кордон нового австрійського краю проліг по р. Збруч, яка більш ніж на півтора століття стала символом розчленованості українських земель двома імперіями. У краї панувала австрійська бюрократична система управління і судочинства. Вся адміністративно-політична влада належала губернаторові, якого призначав австрійський імператор. Австрійський уряд призначав і членів магістратів, які керували соціально-економічним життям міст. У селах адміністративна і поліцейсько-судова влада належала великим землевласникам та їхнім управителям.

«Королівство Галіції і Лодомерії» поділялось на 12 округів (дистриктів). Окремим округом до цього «королівства» входила Буковина (також без етнічного поділу, хоча вже й тоді на Північній Буковині переважало українське населення, а на Південній більшість становили румуни). адміністративно-політичним центром Буковинського округу стало м.Чернівці.

Закарпатська Україна входила до складу Пожонського (Братиславського) намісництва Угорського королівства. Зона поділялася на чотири Комітети (жупи). Призначені королем адміністратори (переважно з великих землевласників) прозивалися жупанами. Через підпорядковані їм управління вони здійснювали адміністративну, фінансову, судову і навіть військову владу.

Найвищі австро-угорські власті розглядали українські землі як колоніальний сировинний додаток до промислово розвинутих центральних і західних провінцій імперії. Здебільшого феодально залежні від великих землевласників і держави українські селяни, які становили абсолютну більшість населення Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття, були найзнедоленішою верствою Австрійської імперії.Вдала військова операція Росії занепокоїла Австрію, яка у 1771 р. погодилася на пропозицію Туреччини виступати посередником між нею та Росією. Нагородою Австрії за вигідний мир мала бути територія Малої Валахії (Ольтенія). Ці претензії обгрунтовувалися давнім правом угорських королів на ці землі. Почалися довготривалі переговори з Росією. У 1772 р. до Австрії за першим поділом Польщі відійшла Галичина, яка межувала з Буковиною на півночі і заході. За Кючук-Кайнарджійським миром Туреччина визнавала незалежність Криму і зрікалася чорноморських територій, а російські війська залишали Молдавію та Валахію.

Ідея приєднання Буковини до Австрії належала Йосифу ІІ, співрегенту Марії-Терези. Стратегія полягала в тому, щоб поєднати Галичину з австрійськими територіями через Буковину.

Таким чином, в історичному розвиткові Буковини у складі Австрійської імперії можна виділити 3-и періоди:

1775-1786 рр. – період військового управління; 1786-1849 рр. – період об'єднання Буковини з Галичиною; 1849-1918 рр. – Буковина, як (окрема провінція імперії) коронний край.

З 1775 р. на Буковині була впроваджена тимчасова військова адміністрація. Адміністративним центром краю стали Чернівці. Природні умови тут були складними, більшість території краю була вкрита лісами, що не сприяло розвитку землеробства і скотарства. Буковина була відсталою провінцією, де економіка була в занедбаному стані, соціальний склад населення здеформований. Негативні наслідки мало довготривале управління краєм турецько-молдавською адміністрацією.

6. Адміністративно-територіальний устрій українських земель у складі Російської імперії.

У 60—80-х роках XVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було ліквідовано гетьманство, скасовано поділ на козацькі полки й взагалі козацько-старшинський та впроваджено новий адміністративний устрій за російським зразком, козацькі полки перетворені на регулярні полки російської армії. 1796 р. замість намісництв були створені губернії із звичайною для інших губерній Росії системою адміністрації: Малоросійська (Лівобережжя), Слобідсько-Українська (Слобожанщина), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя). У першій половині XIX ст. утвердився такий адміністративний поділ Східної України: Чернігівська, Полтавська, Харківська, Київська, Подільська, Волинська, Катеринославська, Херсонська і Таврійська губернії. Для посилення своєї влади й проведення реакційної політики, боротьби проти прогресивних сил царський уряд систему управління будував за військовим зразком. Були утворені генерал-губернаторства: Малоросійське (1802 p.), з 1835 р. — Харківське й Чернігівське з губерніями Харківською, Полтавською і Чернігівською, Новоросійсько-Бессарабське з губерніями Херсонською, Катеринославською, Таврійською і Бессарабською областю, Київське з губерніями Київською, Волинською й Подільською. На чолі генерал-губернаторств стояли військові генерал-губернатори, які користувалися майже необмеженою владою і з усіх сил проводили в життя гнобительську політику царизму.

Протягом першої половини XIX ст., внаслідок природного приросту й швидкої колонізації малозаселених районів Півдня, зростало населення України. У 1795 р. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. чол. (по Росії в цілому 36 млн. чол.), а в 1858 р. стало 13,5 млн. чол. (із 67 млн.). Міське населення зросло з 5 до 11 %. У складі всього населення України частка окремих станів, за даними десятої ревізії (1857—1859 pp.), була такою: дворянство складало 2,01 %, духівництво — 0,97 %, міські стани (купці, міщани, цехові) —10,5%, сільський стан (кріпосні і державні селяни, колоністи, військові поселенці) — 80,99%, військовий стан — 4,19%, різночинці та ін. — 1,34%.

Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку XIX ст. ця територія була малолюдною, то напередодні реформи лише в двох південних губерніях — Херсонській і Катеринославській — налічувалося понад 2 млн. чол. Усього ж за 75 років, з 1787 р. по 1862 p., населення трьох степових губерній — Катеринославської, Херсонської й Таврійської — збільшилося, за рахунок природного приросту і припливу переселенців з інших українських і великоруських губерній, в чотири рази.

7. Становище поляків уПравобережній  Україні  та реформи російського уряду першої половини 19 ст.

На відміну від Лівобережної України, Правобережжя не підлягало довший час реформам, які б ставили собі за мету тіснішу інтеграцію цього краю у склад Російської імперії. Петербург мовчазно визнавав “польський” характер Правобережної України і залишив практично незмінними права і привілеї місцевої польської шляхти. Значна частина правобережних шляхтичів були потомками українських родів, сполячених після прийняття католицької віри у XVII-XVIII cт.Але їхній патріотизм не мав локального характеру, як серед дворянства Лівобережної України. Вони мріяли про відновлення Речі Посполитої з-перед 1772 р. Тому у першій третині XIX cт. Правобережна Україна була тереном активного польського руху.Польська панівна верства перш за все скористалася зі своєї гегемонії у галузі освіти. Віленський університет став найбільшим освітнім осередком не тільки на колишніх польських землях, але й у всій Російській імперії. У 1809 р. у гімназіях і школах Віленського освітнього округу вчилося більше школярів, аніж у 4 разом взятих російських шкільких реґіонах. Правобережні землі входили у склад Віленської шкільної округи. Однак місцева шляхта не дуже охоче відправляла своїх дітей на навчання до Віленського університету. Вона воліла розвивати свої власні елітарні навчальні заклади. Завдяки старанням куратора віленської округи князя Адама Чарторийського та його помічника, поміщика з Київщини Тадеуша Чацького, весь край покрився сіткою середніх шкіл, які виховували учнів у польському національному дусі. Вінцем їхніх заходів було заснування у 1805 р. ліцею в Кременці на Волині.Російська адміністрація нічого не робила для того, щоб з допомогою українських селян поборювати польські національні аспірації. Натомість польські змовники були свідомі, що без підтримки народних мас їхня боротьба з самодержавством приречена на поразку. Ці настрої якнайточніше передав поет Зигмунт Красіцкий, який у своїх “Псалмах майбутнього” (1845) писав, що спасти Польщу може “єдине тільки, єдине чудо: з польською шляхтою – польський люд”. Їх не зупиняла та перешкода, що місцеве населення розмовляє не польською, а українською мовою. Мовні відмінності вони вважали лише різницею у діалектах, які не мали самостійного політичного значення. Нереальність розрахунків польської шляхти на підтримку українських мас проявилася сповна під час польського повстання 1830-1931 рр. Командуючий російської армії на Правобережній Україні фельдмаршал Сахен у травні 1831 р. закликав місцевих селян вступати у новосформовані козацькі загони, обіцяючи відновлення козацтва. Малоросійський генерал-губенатор Микола Репнін сформував вісім загонів по 1000 чол. у кожному. Російський уряд заохочував селян з Правобережної України арештовувати своїх поміщиків і передавати їх владі, назаміну за це селянству було обіцяно звільнення від поміщиків.

Селянство з ентузіазмом відгукувалося на заклики російської влади, видаючи їй польських повстанців. Але російський уряд не виконав всіх обіцянок. Після розгрому повстання шість козацьких полків було перетворено на регулярні військові полки, два інші переведено на Кавказ. Козаків, які протестували проти цього, було суворо покарано. Князь Репнін, що настоював на відновленні козацтва, був звинувачений в українському сепаратизмі і 1834 р. звільнений зі свого посту. Царський уряд закрив Віленський університет та Кременецький ліцей, створивши на їхній базі 1834 р. Київський університет. У 1839 р. на Правобережжі було скасовано церковну унію, а всіх греко-католицьких віруючих насильно перевели у православ’я.

Основним об’єктом репресій стала польська шляхта. Спочатку російська адміністрація думала про депортацію цієї чисельної верстви у Сибір чи на Кавказ, але це виявилося неможливим. Тоді Петербург вдався до іншої тактики – декласації, тобто позбавлення шляхтичів їхніх станових прав і привілеїв. Протягом 1832-1850 рр. бл. 340 тис. безземельних шляхтичів було виключено з родословних книг й або перетворено в селян, або вислано у місто. Ті, що залишилися у селах, майже повністю розчинилася у місцевому селянському середовищі і зукраїнізувалася.Відповіддю російської влади було дальше посилення репресій. Щоб послабити позиції польської шляхти, у 1847-1848 рр. київський генерал-губернатор Бібіков провів т.зв. інвентарну реформу. Нові інвентарі правила обмежували панщину до трьох днів; поміщики не мали права самовільно здавати селян у рекрути або засилати на Сибір, втручатися в особисте життя своїх підданих і карати їх без суду. Реформи полегшили становище українського селянства, але польським поміщикам завдяки своїм впливам вдалося у припинити дію цих нововведень. Ніколи утиски над селянами Правобережжя не були такими сильними, як у ті часи. У результаті, між 1845 і 1848 рр. на Правобережній Україні було зафіксовано 55 селянських повстань.

Правобережна Україна протягом 1830-1840-х рр. була полем битви між російськими і польськими впливами. Обидві сторони сходилися між собою у запереченні прав українського народу на вільний самостійний розвиток. Але сам факт, що Правобережжя стало тереном взаємного поборювання польських і російських впливів, не дозволив перетворити українське питання у внутрішню проблему Російської імперії. Ця обставина мала винятково важливе значення для дальшого формування українського національного руху.

8. Чисельність і соціальна структура українського населення Російської імперії у 19 ст.

850 тис. кв.км-заг.площа.

9\10 -Росія

до 1863р.-13,4 млн. 1863-1890 24.

Формування української еліти – дворянства, мало свої регіональні та соціоетнічні особливості. По-перше, провідна верства українського суспільства – козацька старшина, існувала лише в Слобідській та Лівобережній Україні. По-друге, процес соціальної трансформації козацької старшини у дворянство відбувався під впливом обставин, створених російським урядом.

Більша його частина, зберігаючи любов і повагу до рідного краю (відчуття українського патріотизму), демонстрували вірнопідданські настрої. Крайнім виявом імперської свідомості української еліти є позиція віце-канцлера В.Кочубея, українця за походженням, який стверджував: «хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам»

Дворянство Півдня. «Новоросійська знать» була дуже строкатою за своїм етнічним складом. До новоросійського дворянства входили росіяни, українці, німці, французи та інші. Серед південної еліти слід відмітити урядовців іноземного походження, які багато зробили для господарського і культурного освоєння Півдня.

Купецтво і торгово-промисловий люд – міське міщанство становили повноцінну складову соціальної структури українського суспільства кінця XVIII – першої пол. ХІХ ст.

Ці дві соціальні групи на українському грунті мали свою специфіку. Найбільш заможною і впливовою соціальною верствою було купецтво. В залежності від капіталу воно традиційно поділялося на 3 гільдії: І гільдія – 50 тис. крб., ІІ гільдія – понад 20 тис. крб., ІІІ гільдія – понад 8 тис. крб. У зв’язку з розвитком господарського життя (сільського господарства і мануфактурного виробництва, ремесла) зростала торгівля, збільшувалася кількість купецького стану. Протягом 1816-1859 рр. спостерігалась позитивна динаміка чисельності купецтва в українських землях з 31,8 тис. до 104 тис. осіб. Більшість українського за походженням купецтва через брак коштів належала до ІІІ гільдії. Основними формами торгівлі у цей період були ярмарки, базари; постійна торгівля – лавки, крамниці, магазини, корчми.

Міщанство. Важливою характеристикою купецтва й міщанства в Україні був їх поліетнічний склад. Міщанство, як найчисленніша група міського населення, складалася з українців. У Чернігівській губернії наприкінці XVIII ст. з 19 тис. зареєстрованих міщан лише 650 були росіянами.

На початку 30-х рр. ХІХ ст. національний склад міщанства почав змінюватися. В 1834 р. Миколою І були скасовані рештки магдебурзького права у Києві, які на той час застаріли і гальмували розвиток міського виробництва. З метою русифікації краю та уніфікації особливого становища київського міщанства Микола І надав 3-річні пільги (звільнення від податків) міщанському люду, який оселявся в Києві. Місто поглинула хвиля новоприбульців, переважно росіян. Були переселені й російські купці, які заснували київські купецькі династії Масалітинових, Єлисеєвих, Дегтярьових, Богатирьових та ін.

До складу міщанства в українських землях входили також євреї. Якщо в 1786 р. у Києві мешкав один єврей, і то поза межами міста, то в 1796 р. єврейська громада вже зробила спробу отримати монополію на виробництво і торгівлю спиртними напоями.

Селяни. Селянство становило найчисельніший, найбідніший і безправний стан українського суспільства. Соціальна структура українського селянства була досить різноманітною, що зумовлювалося регіональною специфікою господарчого життя, відсталими формами землекористування, розміром наділів, характером повинностей. Українське селянство поділялось на такі соціальні групи: 1.державні або скарбові (входили до державної скарбниці) селяни, які були особисто вільні; 2.поміщицькі селяни (за даними 10-ї ревізії 1858 р. в Україні 50,1% становили державні селяни, а 49,9% – поміщицькі); 3.монастирські селяни; 4.удільні селяни, які належали імператорській родині й проживали компактними групами на Лівобережжі та Катеринославщині; 5.заводські селяни, які працювали на казенних заводах і мануфактурах; 6.військові поселенці, котрі поєднували сільськогосподарську працю з військовою службою; 7.безземельні селяни – дворові; 8.безземельні селяни, які були переведені на постійну панщину з видачею місячного утримання натурою, – так звані місячники, що перебували «на самій грані між кріпосним станом і рабством», а також наймити – напівжеляри, халупники 9.оброчні селяни – ті, що йшли на оброк; вони сплачували панові суму грішми і мешкали, де хотіли, працювали в містах ремісниками, візниками, служниками.

Особливості соціальної стратифікації селянства півдня України полягали в тому, що більшість сільського населення становили державні селяни.

9.  Виборче  законодавство  Австрійської імперії та  українське суспільство 19 ст.

Виборче законодавство встановлювало нерівномірне та непропорційне співвідношення депутатських мандатів від різних верств населення. Нижня палата – палата послів  складалася з депутатів, яких обирали за куріальною (становою) виборчою системою. Селянство було найбільш чисельною частиною польського і українського населення Галичини і зазнавало постійних утисків з боку польської шляхти. Українське населення у своєму соціальному складі не мало представників великої земельної аристократії, на яку міг би опертися Відень. Селяни ж були позбавлені можливості впливати на політичне життя в країні. Куріальна система, високий виборчий ценз обмежували їх участь у виборах. Представництво послів у австрійському парламенті від різних народів теж було непропорційним. Для обговорення завдань загальнодержавного значення були створені так звані Делегації, до яких входили представники австрійського та угорського парламентів. Від окремих коронних країв в Делегації направлялася точно визначена кількість представників: від Чехії – 10; Галичини – 7; Буковини – 1; з інших країв від 1 до 4 представників. Від Галичини до Делегації обиралося 6 поляків і лише один українець. Однак принцип національної рівноправності в австрійській конституції зберігався, що давало українському народові можливість боротися за свій національний розвиток.

При виборах у Галицький сейм представники великої земельної власності та платники високих податків (0,4% загального числа населення) мали забезпечено 29,3% мандатів. Перші три курії давали лише польських послів, українці могли пройти лише в четвертій в 48 повітах Східної Галичини. Внаслідок двоступеневих виборів у селянській курії та виборчих зловживань галицької адміністрації, українських послів в сеймі ніколи не було більше як 10-15 осіб, у тому числі урядових кандидатів. В усіх інших українських повітах обиралися польські посли. За національною ознакою сейм носив польський характер, а за соціальною був польсько-шляхетським. У результаті поляки ідентифікували інтереси краю зі своїми, хоча перепис 1910 р. засвідчив 7,32 млн. жителів краю, з них польською мовою розмовляли – близько 4 млн., українською – понад 3 млн. осіб.

Величезна більшість українців в Австрійській імперії проживала в Галичині — південно-східній частині колишньої Речі Посполитої, захопленої Габсбургами після першого поділу Польщі у 1772 р. Двома роками пізніше до Галичини була приєднана Буковина — невеликий український край, що його відібрав Відень у занепадаючої Оттоманської імперії. Нарешті, у 1795 р., після третього й останнього поділу Польщі, до імперії були також включені землі, заселені поляками (включаючи Краків). Якщо Східну Галичину заселяли переважно українці, то Західна Га- личина була головним чином польською. Поєднання в одній адміністративній провінції цих двох народів стане в майбутньому причиною напружених стосунків між ними.

Під посереднім контролем Габсбургів перебував ще один заселений українцями регіон. Розташоване на західних схилах Карпатських гір Закарпаття з часів середньовіччя входило до складу Угорського королівства. У XIX ст. воно лишалося в угорській частині імперії Габсбургів і було ізольованим від інших українських земель.

Селяни. Умови життя в населених українцями землях імперії Габсбургів характеризувалися одним словом: бідність. Горбистий рельєф та невеликі наділи ускладнювали обробку землі, а постійний гніт польської шляхти доводив селян до повного виснаження. Після того як у результаті поділів Польщі невеличкі й брудні галицькі міста було відрізано від традиційних ринків на Україні, їхня й без того тяжка доля стала ще тяжчою. Не дивно, що Галичина мала сумну репутацію однієї з найбільш нужденних і відсталих частин імперії.

Величезну більшість західних українців складали селяни-кріпаки, для яких визиск був фактом щоденного життя. За право користуватися убогими земельними наділами вони мусили відробляти на феодала панщину, що сягала п'яти-шести днів на тиждень.

Духовенство. Проте не всі західні українці були селянами. Виразну соціальну групу, яка найбільше з усіх прошарків західноукраїнського суспільства наближалася до еліти, становило греко-католицьке духовенство. Останнє прибрало роль лідера в селянському середовищі через відсутність іншої групи, котра виконувала б цю роль,— унаслідок того, що в XVI—XVII ст. українська знать відцуралася від свого суспільства, полонізувалась і перейшла в католицизм. Завдяки тому, що нижчому духовенству на відміну від церковних ієрархів дозволялося одружуватися, виникали цілі династії священиків, які нерідко на багато поколінь пов'язувалися зі своєю околицею. У XIX ст. у Східній Галичині налічувалося близько 2—2,5 тис. таких родин. Часті зібрання, тривалі відвідини, взаємні шлюби перетворили грекокатолицьке духовенство на тісно сплетену спадкову касту із розвинутим почуттям групової солідарності.

Зв'язане з масами спільною вірою, духовенство користувалося в середовищі своїх сільських парафіян великим впливом і владою. Однак за матеріальним і культурним рівнем український сільський священик — особливо до приходу австрійців — ледве підносився над селянином. Через незадовільну богословську освіту чимало греко-католицьких священиків у Східній Галичині наприкінці XVIII — на початку XIX ст. ледве могли прочитати літургічні тексти церковнослов'янською мовою.

Західні українці ще в більшій мірі, ніж українці у складі Російської імперії, не мали власної знаті, а також належного представництва серед міщанства, деякі історики розцінювали українське суспільство як соціальне неповне. За цим терміном таке суспільство було глибоко неповноцінним; і справді, українці мали обмежений доступ до політичної влади через відсутність дворянства. Не маючи міського населення, вони лишалися поза цариною торгівлі та промисловості. Це, звісно, не означає, що в Галичині не було шляхти чи міщан. Наприкінці XVIII ст. польська шляхта становила 95 тис., або 3,4 % населення провінції, а міщани (більшість із них — незаможні ремісники-євреї та крамарі, а також небагато заможних купців) налічували близько 300 тис., або 10 % населення. Крім того, зі встановленням влади Габсбургів з'являється нова соціальна група — чиновники. Переважно німці або німецькомовні чехи, вони ніколи не були численною групою. Проте власті підтримували еміграцію десятків тисяч інших німців-колоністів, сподіваючись, що вони стануть взірцем доброго господарювання й оживлять сільську економіку. Таким чином, суспільство Галичини в цілому було й багатонаціональним, і чітко розшарованим, причому кожна його окрема етнічна група займала свою виразно окреслену й замкнуту суспільну, господарську та культурну царину.

11.Суспільно-політичний рух на західноукраїнських землях до 1848 р.

Культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, і зокрема на Галичині мало свої специфічні риси, що суттєво відрізняло його від аналогічного процесу в Східній Україні.

На відміну від національного руху наддніпрянської України, ініційованого «знизу» опозиційно налаштованими представниками соціальної еліти – дворянством та інтелігенцією, культурно-національне відродження в західноукраїнських землях, зокрема і на Галичині, почалось «зверху», як результат соціальних і культурно-адміністративних заходів австрійського уряду. Ось чому процес формування національної свідомості у галицьких українців відбувся одночасно з витвором притаманної для них династичної ідеології. Невипадково галицьких українців називали «вірними «тірольцями» Сходу».

Перший період «йосифлянських реформ» – 70–80 рр. XVIII ст., коли відродження було ініційоване «зверху» реформами австрійського уряду. Ідеологом і виконавцем реформ у галузі духовного життя, культурної праці й шкільництва виступив уряд у Відні. Внаслідок того, що реформи не були доведені до кінця, на зламі XVIII-XIX ст. знову відбувається занепад культурного життя на Галичині. З іншого боку, в цей період посилюється польська культурна гегемонія в повсякденному житті та шкільництві краю.

Другий період охоплює 10–20-ті рр. XIX ст. і характеризується початками відродження «знизу» після часів культурного занепаду, внаслідок занедбання «йосифлянських реформ». На чолі цієї нової фази галицького відродження знаходилася русинська еліта – вище духовенство, яке на той час було найкультурнішою і найосвіченішою верствою українського суспільства. У центрі уваги діячів цього етапу галицького культурно-національного руху перебували проблеми мови та організації шкільної справи й освіти духовенства. Вищих ієрархів галицької уніатської церкви споріднювали з неосвіченою і пасивною селянською масою австрофільські настрої, династична лояльність.

Третій період галицького відродження припадає на 30-ті рр. XIX ст. і набуває демократичної, радикальної спрямованості. Речниками національного руху стають вихідці з нижчого духовенства, «уніатських різночинців». Їхня ідеологія перебувала під сильним впливом процесу відродження в наддніпрянській Україні, польського, слов’янського, зокрема чеського, визвольного рухів. На цьому етапі розпочинається рух за народну українську мову, українську проповідь у церквах, українську національну літературу. Саме в час культурно-національного відродження в Галичині оформлюється ідея духовної єдності українців Наддніпрянщини і Галичини.

10.Політичне становище українських земель у складі Російської і Австрійської імперії (перш. пол. XIX ст.)

У складі Російської імперії.

Лівобережна Україна. Кінець XVIII-початок ХІХ ст. – це період "тихої революції", що відбувався в усіх сферах соціально-економічного і політичного життя українського суспільства. Сутність цієї "тихої революції" полягає у цілеспрямованій політиці центрального уряду щодо нехтування специфікою громадського устрою колишньої Гетьманщини і поглинення його молохом російської імперської машини. Але політика уряду в цьому напрямі була досить обережною і поступливою. Процес політичної асиміляції України-Малоросії тривав протягом трьох поколінь і зрештою досяг свого остаточного результату. Слід зазначити, що Лівобережна Україна – Малоросія наприкінці XVIII-початку ХІХ ст. виступає як найбільш розвинена в соціально-економічному і політико-адміністративному вимірах з усіх українських територій.

Саме тут, завдяки існуванню досить стратифікованої і самобутньої соціальної структури (наявність козацького стану), певної активності суспільної еліти найдовше зберігалися історичні традиції та усталені форми традиційного українського суспільства. З огляду на ці передумови на теренах Лівобережної України і почалася "тиха революція" кінця XVIII-початку ХІХ ст., пов'язана зі зміною традиційного соціально-економічного устрою з новим укладом: елементами індустріального суспільства. Цей процес в українських землях Лівобережжя мав свою специфіку. Він проходив в умовах бездержавного статусу українського суспільства, заходами політики централізації та уніфікації з боку російського уряду.

"Тиха революція", пов'язана зі зміною засад існування традиційного українського суспільства, мала свої особливості. Реформи, спрямовані на уніфікацію суспільного, економічного, судового устрою в загальноімперському форматі, були ініційовані центральним урядом, але здійснювалися вони здебільшого руками української соціальної еліти – шляхти, згодом – дворянства. Етапи "тихої соціальної революції" збігалися з правлінням російських самодержців від Катерини ІІ до Миколи І і відображали їхні особисті переконання.

Правобережна Україна. За царювання Олександра І відбувається процес "реполонізації" краю, насамперед, у культурній сфері. Усі заходи здійснювалися руками натхненника "української політики" Олександра І, князя А.Чарторийського. Виходець з роду правобережних польських магнатів, він був товаришем Олександра ще у юнацтві, а згодом його сподвижником, міністром зовнішніх справ Росії. Сутність "української політики" А.Чарторийського полягала в укоріненні польського духу, польської культури, шляхом утворення розвиненої системи шкільництва та освіти в правобережних губерніях. У 1803 р. був утворений Віленський учбовий округ, попечителем якого став А.Чарторийський.

Активно допомагав йому Тадеуш Чацький, польський поміщик з Київщини, прибічник польської національної ідеї. У 1805 р. відкрився ліцей у м.Кременці на Волині, який перетворився на потужний освітньо-культурний центр усього Правобережжя.

Після польського повстання репресивна машина Російської імперії насамперед була спрямована на злам опору дрібної шляхти. Більшість дрібних шляхтичів служили як управителі, орендарі, підлеглі великих дідичів і виступали основним рушієм польського визвольного руху. 4 червня 1831 р. указом Сенату проголошувався акт "всемилостивого прощення обивателів", які добровільно засвідчать своє покаяння підпискою про "непоколебимую впредь верность". Водночас були розроблені положення секвестру1 та конфіскації маєтків учасників повстання. У 1834 р. були утворені губернські спеціальні комісії для перевірки дворянського походження середньої та дрібної шляхти на підставі розгляду актових і метричних книг. Учасники повстання підлягали переселенню на Кавказ.

За часів генерал-губернаторства Д.Бібікова (1837-1852) була розроблена стратегія русифікації "Південно-Західного краю". Після повстання посилився процес наступу з боку російського уряду на залишки автономії в галузі економіки, судочинства, церковного життя. У краї вводилося російське землеволодіння.

У складі Австрійської імперії.

Реформи австрійського уряду кінця XVIII-поч. ХІХ ст. сприяли налагодженню соціально-економічного життя Галичини, і саме тоді були посіяні перші зернини розуміння того, що русини – це самодостатній народ, відмінний від поляків. Львівський єпископ Л.Шептицький намагався довести це до австрійського уряду через греко-католицького священика І.Гудзя, який вчителював у Відні, і в 1775 р. зустрічався з Марією-Терезою, яка обіцяла підтримку русинам.

Разом з тим запроваджені австрійською бюрократією реформи в Галичині були непослідовні, мали обмежений характер. Задекларовані імператорськими патентами на практиці вони гальмувалися і не всюди впроваджувалися у життя. Леопольд ІІ, наступник Йосифа ІІ, скасував патент, який заміняв панщину грошовим еквівалентом. За часів Франца ІІ почався відхід від усіх суспільних надбань попередніх правлінь. Просвітницький характер реформ означав курс на бюрократично-адміністративну централізацію, впровадження в адміністративних установах і діловодних документах німецької мови. Об'єктивно просвітницька ідеологія і практика зі своїми космополітичними, централізаторськими настановами була спрямована проти національних звичаїв, культурних традицій і мов.

14.Польське повстання 1830- 1831 рр. і українське суспільство.

У Царстві Польському, як з 1815 року називалася частина Польщі, що входила до Російської імперії, зростало незадоволення, викликане тим, що російський уряд, освбливо за Миколи 1, порушував конституцію, обмежуючи діяльність Сейму.політика, започаткована Віденським Конїресом, давала свої наслідки в різних місцях Европи, але з найбільшою силою виявилося незадоволення мас у Франції, де в липні 1830 року скинуто вдруге династію Бурбонів. Ця революція сприяла польському повстанню, яке підготовлювалося вже довгий час. Воно почалося в листопаді 1830 року і охопило все Царство Польське і значну частину Волині. Участь у повстанні брали тільки шляхта та духовенство. Сойм проголосив позбавлення Миколи 1 польського престолу, і польське військо рушило проти Росії. Але 1831 року в боях з російською армією воно було розбите."Головнокомандувач російських військ, фельдмаршал Остен-Сакен, звернувся до селян Правобережної України з відозвою, щоб вони доносили на панів, які беруть участь у повстанні або арештовували їх самі і передавали російській владі. При цьому обіцяно, що селяни вже не повернуться під владу збунтованих панів. Цю відозву читали в церквах, і українські селяни з ентузіязмом відгукнулися на заклик. Проте, після здушення повстання, уряд не виконав обіцянок Остен-Сакена, а пани помстилися на селянах, і становище їх стало ще гіршим.Проте, суспільне становище в Польщі не змінилося. Українське селянство залишилося в стані повної залежности від польських панів. Також православне духовенство — малоосвічене, убоге, — було залежне від поляків-дідичів. Російський уряд закривав польські школи й відкривав російські для польської молоді, навіть Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 році з метою русифікувати польських шляхтичів. Російський уряд боявся полегшити кріпацтво, бо це було б загрозою для всього кріпацького ладу, а український сепаратизм лякав його більше, ніж польський.Придушення повстання, не припинило польського національно-визвольного руху. На Правобережній Україні засновано таємну організацію — «Союз Польського Народу», основоположником якого був С. Конарський, а значну частину членів становили студенти Київського університету. З польським повстанням зв'язана важлива для України подія. На самому його початку російський уряд наказав Малоросійському генерал-губернаторові М. Рєпніну формувати козацькі полки для боротьби з повстанцями, знову обіцяючи, що полки залишаться козацькими й після придушення повстання. Не зважаючи на розчарування 1813 року, козаки стали вписуватися до полків. Зформовано 8 полків по 1.000 козаків у кожному. Найбільше клопотався їх організацією сам М. Рєпнін. Але по закінченні повстання російський уряд не виконав своїх обіцянок: полки переформовано на регулярні, а два з них переведено на Кавказі й оселено над рікою Терек, де вони стали частиною терекського козацького війська"ським населенням і реальну загрозу для російської держави. Російський уряд розпочав боротьбу проти всього польського, але разом із польським нищив і українське: насамперед 1831-го року скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах, а року 1842-го — Литовський статут, який в Україні звикли вважати українським правом. У Києві зліквідовано утримувану містом міліцію, що складалася з 2.000 вояків; вони носили козацький одяг.

Репресії охоплювали все життя. Року 1831-го польські школи на Правобережжі обернено на російські. З 1832 року російська мова стала офіційною мовою в установах Правобережжя. Року 1832-го закрито Крем'янецький ліцей, в якому навчалися майже самі поляки, а його бібліотеку та наукові збірки перевезено до Київського університету, що, на думку Миколи 1, мав стати цитаделею обрусіння України. Учителів-поляків звільнено, або перевезено до Росії. Католицькі костьоли закрито.

12. Скасування кріпосного права на західноукраїнських землях.

У 1848 розпочалася велика революційна хвиля у Європі. Цей процес отримав назву «Весна народів» 24 лютого 1848 року розпочалася революція у Франції. Швидко перекинулася на Австрію. 13 березня повстання у Відні, 15- у Будапешті. Уряд Меттерніха було повалено. Вже 18 березня звістка долетіла до Галичини, Буковини та Закарпаття. Широке піднесення місцевого населення. Особливо активно виступали селяни. З’явилася загроза масового селянського повстання. Щоб запобігти цьому Фердінанд 17 квітня 1848 видав патент(указ) про скасування в Галичині з 15 травня 1848 року «всіх панщинних робіт і підданських данин» «за винагороду за рахунок держави». Отже величезна активність сел. змусила скасувати панщину на 5 місяців раніше ніж у цілому в Австрії (закон про ліквідацію панщини в Австрії було затверджено імператором 7 вересня 1848) На Буковині кріпосне право було ліквідовано 9 серпня 1848 року. Але ліквідація була не продумана і вже протягом 1848-1849 років на Буковині та Галичині відбувалися активні виступи селян незгодних з проведенням реформи. Реформа позбавила поміщиків спадкових прав та привілеїв у судочинстві. Скасування панщини проводилося частково за рахунок держави та частково наймача, реф. надала селянам гарантії безпеки їх власності. Поміщики втратили зацікавленість у утриманні великої кількості селян. В Галичині спочатку польським поміщикам не надавали компенсації, але згодом держава була змушена за свій кошт відшкодовувати. Селяни почали активно виїздити в міста. Заможні сел. почали активно скупати землі бідних селян. Більшість селян розглядала скасування кріп. права як милість імператора.

13.Народні рухи у першій чверті XIX ст.

На відміну від дворянської опозиції режиму, що мала організовані форми (таємні політичні організації, програмові документи, визнаних лідерів, певні форми соціальної свідомості та політичної культури), народна протидія визначалася аморфністю форм і відсутністю політичної ідеології. Протестна реакція селян на посилення соціального визиску і зв’язку з трансформацією основ економічного життя при переході від аграрного до індустріального суспільства мала стихійний, неорганізований характер. Стихійною формою протесту було псування реманенту, підпали поміщицьких садиб, вбивства «волосних тиранів» – поміщиків (як сталося з батьком М.Костомарова, який був відомий своїм жорстоким поводженням з кріпаками), управителів, прикажчиків.

Соціально активною формою протесту були втечі селян, динаміка яких постійно зростала. З 700 тис. селян Київської та Чернігівської губерній протягом 1782–1791 рр. втекли 35 тис. осіб, що становило 5% усього селянського населення. Між 1822–1833 рр. лише в українських губерніях було заарештовано і відправлено до Сибіру 12 тис. втікачів.

Радикальні форми протестних дій народних мас виявлялися в селянських бунтах, непокорі властям, повстаннях селян та військових поселенців.

Різна картина соціальної активності спостерігалася в окремих українських землях, що було зумовлено рівнем соціального визиску та історичними традиціями краю. На півдні у 1817 р. вибухнуло повстання серед бузьких козаків. 500 відчайдухів, що зібралися у Вознесенську, вимагали від військового командування відновити козацьке військо. Козацькі посланці були заарештовані, козаки, намагаючись звільнити своїх товаришів та захопити військові прапори, почали збройні сутички. Повстання тривало з липня по серпень 1817 р. Коли царські війська придушили його, 643 учасники повстання були піддані тілесним покаранням «шпіцрутенами».

В 1818 р. представники 10 сіл бузьких козаків Єлисаветградського повіту звернулися до царя з проханням виключити їхні села з системи військових поселень. Реакцією царя був наказ віддати у рекрути посланців бузьких козаків.

Виступи військовопоселенців Слобожанщини

На Слобідській Україні переважали виступи військових поселенців, де їх було здебільшого зосереджено. Найбільшим виявом протесту військових поселенців проти режиму, було повстання, яке вибухнуло в Чугуєві в липні 1819 р. Приводом для бунту стала відмова військовопоселенців заготовляти казенне сіно для фуражу в той час, коли не вистачало рук у власних господарствах. Бунт перекинувся на сусідні полки і захопив Харків, де проходив щорічний ярмарок. Повстанці вимагали скасування режиму військових поселень, повернення земель, відрізаних у них при організації поселень, звільнення від обов’язкових поставок хліба і фуражу.

Місцеве командування не змогло придушити бунт і звернулося за допомогою. Каральні війська оточили повсталих, розправою над ними керував сам О.Аракчеєв. Смертний вирок учасникам повстання був замінений на покарання шпіцрутенами – 12 тис. ударів кожному.

Ареною активних форм соціального протесту селянства стала правобережна Україна, де соціальний визиск селянства був особливо гнітючий. На Правобережжі виступи носили масовіший характер і чіткіше відбивали царистську свідомість селянства з їхньою вірою у справедливого государя. В 1803 р. у Черкаському повіті на Київщині виступили селяни 24 сіл і містечок. Протягом 1802– 1804 рр. у заворушеннях селян на Поділлі брали участь 11 сіл. Селяни поміщиці Закашевської на Волині протягом 1811–1847 рр. не раз відмовлялися виконувати панщину, незважаючи на жорстокі екзекуції. Поряд з поміщицькими селянами проти всіляких утисків та обмежень виступали державні селяни. Царистська свідомість селян виявлялася у сподіваннях на те, що новий цар Микола І звільнить їх від поміщицької неволі.

На Галичині в першої пол. ХІХ ст. переважали такі форми протесту як прохання та скарги, селяни публічно висловлювалися про численні утиски з боку їхніх поміщиків і вимагали покарання своїх кривдників. Селянські виступи, як більш радикальна форма протесту, були реакцією селян на запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в різних місцевостях Галичини – Коломийській, Станіславській, Стрийській, Сяноцькій округах.

На Буковині в першій пол. ХІХ ст. були поширені такі форми протесту, як скарги, відмова виконувати панщину, вимоги переводу поміщицьких селян у статус державних.

Для селян Закарпаття типовими були такі форми протесту як відмова відбувати панщину в поміщицьких і казенних домініях, виконувати натуральні повинності: дев’ятину, десятину, сплачувати податок. У 1823 р. в домінії графа Шенборна піддані покаранню 329 селян-кріпаків. Поширеною формою протесту були втечі селян. Найбільша кількість втікачів походила з казенної Мукачівсько-Чинадіївської домінії.

15.Становище українського дворянства на початку 19 ст.

Шляхетство. Поруч з ліквідацією автономії України й перетворення її на звичайну російську область, ішло перетворення української старшини на загальноросійський стан — на «шляхетне російське дворянство». У цьому дуже сприяла сама старшина, яка протягом багатьох років вимагала надання їй прав російського дворянства. У попередній частині була вже мова про ті категорії старшини, які оформилися у XVIII ст. Найвищі з цих категорій без заперечень були визнані російським урядом за шляхетські. Року 1781 було встановлено, що значкові товариші належать до шляхетського стану. Цим встановлювалося межу між «рядовим» козацтвом і його верхівкою, яка протягом понад сто років викристалізовувалася, набувала різного роду привілеї та права. У наслідок цієї еволюції «Україна мала зверхній стан суспільства».

Року 1785 Катерина II поширила на Україну права російського дворянства. Це було логічним наслідком позбавлення України автономних прав: оскільки Лівобережна Україна ставала органічною частиною Російської імперії — становий поділ населення був прирівняний до станового поділу населення Росії, з додатком козацтва, якому не відповідали стани Росії.

Претендентам на дворянство треба було довести свої права. В кінці XVIII ст. і на початку XIX ст. українська старшина гарячкове розшукує докази своїх дворянських прав. Щоб одержати ці права, треба було довести претендентові своє походження або від справжніх дідичів, шляхти польських часів, або — від вихідців-дворян з інших країн, або довести, що ще в Польщі визнавали за ним шляхетську гідність," або виставити 12 свідків «благородного образу жизни». В останній стадії питання вирішував департамент герольдії Сенату.

У цьому питанні знову поділилися старшини південних і північних полків. У південних полках справа стояла зле: старшині тяжко було довести походження від «шляхетних» предків, отже залишалося або доводити службу предків в рядах козацької старшини, або виставляти 12 свідків. Наслідки були сумні: дуже багато старшин, особливо значкових товаришів, не дістали дворянства. Краще було в північних полках: там доводили головним чином переходи предків, білоруських шляхтичів із Могилівського та Мозирського повітів до Стародубського та Чернігівського полків.

Тільки в 1835 році справа була закінчена: дворянство було признане бунчуковим та військовим товаришам, але значкові товариші цих прав не здобули. Правда, за довгий час клопотань чимало значкових товаришів здобули право дворянства персональною службою, все ж число, яким не надано дворянства, було велике. З цього кола вийшли «різночинці» — службова інтелігенція, духовенство, а дехто був приписаний до козацтва."

На Лівобережній Україні діяли особи, які ставили своїм завданням допомагати сучасникам доводити свої права на дворянство. Цю справу вважали вони за «подвиг» для слави України. Відомо багато людей, які присвятили себе цій справі: А. Чепа, В, Полетика, Р. Маркевич, В. Чарниш, М. Милорадович, Т. Калинський та ін.

15.Становище українського дворянства на початку 19 ст.

Формування української еліти – дворянства, мало свої регіональні та соціоетнічні особливості. По-перше, провідна верства українського суспільства – козацька старшина, існувала лише в Слобідській та Лівобережній Україні.

В інших українських землях еліта була денаціоналізована, в Галичині – спольщена та онімечена, в Північній Буковині – зрумунізована та онімечена, в Закарпатті – мадяризована та онімечена. По-друге, процес соціальної трансформації козацької старшини у дворянство відбувався під впливом обставин, створених російським урядом. Цей процес став складовою системної кризи, яку переживало українське суспільство в кін. XVIII–поч. ХІХ ст., що зумовлювалася зміною форм власності та соціальної структури.

Спочатку українська верхівка не бажала шукати дворянства, а віддавала перевагу статусу литовсько-польського шляхтича. Справа в тому, що за Литовським статутом шляхта мала більше прав ніж російське дворянство, а саме: звільнення від державної служби, квартирування війська, отримання власності, заснування міст і сіл, вільної торгівлі, заборона конфіскації; крім того шляхтич не підлягав фізичним тортурам і не засуджувався до страти.

Права шляхти і російського дворянства були фактично зрівняні Катериною ІІ. У день свого народження, 21 квітня 1785 р., вона видала «Жалувану грамоту дворянству», яка забороняла тілесні покарання, звільняла від обов’язкової державної служби, податків і військового розквартирування, та надавала право володіння маєтком, кріпаками, майном у місті; також дворянин мав право судитися судом рівних (становим), утворювати свої організації – дворянські збори, подорожувати за кордон і поступати на військову службу.

У 1797 р. цар видав указ про створення нового родовідника, і всі дворянські прізвища повинні були підтвердити свої права. Була утворена Герольдія1 – герольдмейстерська контора, яка стала остаточним арбітром, до якої повинні були звертатися місцеві комісії дворянства. Герольдія визнала усі польські ранги і герби, що було вигідно українському дворянству. Однак герольдмейстерська контора не вважала службу в українських інституціях підставою для зарахування до реєстру знаті. Легко отримували підтвердження дворянського статусу ті вихідці з української шляхти, котрі служили вже в імперських установах.

Загалом, до 90-х рр. XVIII ст. кількість українського дворянства становила 23-25 тис. осіб. Разом з тим, боротьба нащадків української старшини за нобілітацію тривала аж до 30-х рр. ХІХ ст. У 1835 р. дворянські ранги були визнані за бунчуковими та військовими товаришами.

Трансформація укр. еліти у дворянство мало велике значення. Українське суспільство мало свою соціальну еліту, яка відіграла важливу роль і в житті імперії, і на ранніх стадіях українського національного відродження. Особливості соціальної трансформації української знаті в напрямку компромісу між імперською і регіональною елітами призвели до формування імперської свідомості українського дворянства. Більша його частина, зберігаючи любов і повагу до рідного краю (відчуття українського патріотизму), демонстрували вірнопідданські настрої. Крайнім виявом імперської свідомості української еліти є позиція віце-канцлера В.Кочубея, українця за походженням, який стверджував: «хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой и по моим принципам, и по моему состоянию, и по моим привычкам» (1830). Перетворення козацької старшини на дворянство означало процес модернізації соціальної структури українського суспільства. Сутність процесу модернізації полягала в уніфікації соціального статусу імперської і регіональної української еліт, а також уніфікації владних структур у Лівобережній Україні. Уніфікація апарату управління здійснювалася місцевою елітою. Так, представники українського дворянства становили ядро адміністративно-політичної бюрократії краю: А.Гудович з 1798 р. обіймав посаду губернатора Малоросійської губернії, А.Милорадович з 1781 р. був правителем Чернігівського намісництва, М.Миклашевський з 1797 р. став цивільним губернатором Малоросійської губернії, а з 1801 р. – Катеринославським цивільним губернатором; намісником Новгород-Сіверського намісництва був І.Журман, віце-губернатором – В.Туманський.

16.Зародження українського національного руху в Північній Буковині і на Закарпатті.

На землях Галичини, Закарпаття, Буковини процес культурного відродження був започаткований австрійським урядом, який запровадив низку реформ, спрямованих на розвиток місцевої культури, освіти, піднесення матеріального і соціального статусу греко-католицького духовенства. Процес національного відродження в західноукраїнських землях мав маятникоподібний характер: культурне відродження було розпочате «зверху» реформами віденського уряду, потім у зв’язку із занедбанням цих реформ настав період занепаду і врешті знову відродження, але вже ініційоване «знизу» носієм української свідомості – священницькою інтелігенцією.

Відродження на Закарпатті, так зване "будительство", виникає внаслідок імпульсів «зверху», тобто, активної реформаторської політики віденського уряду в соціально-політичному та культурному житті віддалених українських провінцій другої половини XVIII ст. Рушійною силою цього процесу на Закарпатті виступала освічена частина духовенства – церковна інтелігенція. Діячі відродження тут називалися "будителями" (від слова "пробудження"). Будителі Закарпаття, як і діячі культурно-національного відродження Галичини, відчували певний вплив ідеології просвітництва та романтизму. Окрім того, на теренах Закарпаття в свідомості його громадських і освітніх діячів перетиналися культурні й політичні впливи Росії та Угорщини, що зумовило специфічні риси процесу відродження в цьому регіоні України.

Процес відродження – "будительства" – в Закарпатській Україні пройшов певні етапи: 70-ті рр. XVIII – поч. XIX ст.; 1815 – поч. 1830-х рр.; 30-40 рр. XIX ст.

Перший період руху будительства на Закарпатті починається, як і на Галичині, заходами австрійського уряду, а точніше, співпрацею вищого духовенства з урядом. Ще 1771 р. Закарпатська церква була виокремлена з мадярської ієрархії, у Мукачівську єпархію, її першим самостійним єпископом став І.Брадич. Найвідомішим і найвпливовішим ієрархом Закарпаття став мукачівський єпископ А.Бачинський. Саме він був призначений радником австрійської імператриці Марії-Терези у справах Закарпаття. А.Бачинський, як послідовний прибічник «руського руху», виступав на захист рідної, «материнської мови». За його наказом церковну літературу привозили з Росії та України.

Другий період процесу національно-культурного відродження на Закарпатті починається від Віденського конгресу (1815) і характеризується наступом реакції. Віденський уряд, наляканий пробудженням під час наполеонівських війн слов’янських народів, почав згортати політику українізації в Закарпатті і взяв курс на мадяризацію краю. Мадярська мова набула статусу державної в адміністративних, військових установах та школах. Представники українського відродження цього періоду: І.Фігараші (автор «Русько-угорської чи мадярської граматики»), М.Лучкай (уклав «Граматику слов’яноруську» – першу в західноукраїнських землях граматику літературної руської (української народної) мови), І.Земанчик, відомий фізик, математик, декан і ректор Львівського університету; П.Лодій, який був професором Львівського, Краківського та Петербурзького університетів; М.Балудянський, економіст і правник за фахом, перший ректор Петербурзького університету.

Третій етап національного відродження на Закарпатті характеризується кризою будительства внаслідок виникнення двох течій в їхньому середовищі: проросійської (москвофільської) та проавстрійської (австрофільської).

17.Революційні події на Північній Буковині і на Закарпатті 1848 - 1849 рр.

Лук'ян Кобилиця (*1812 — †24 жовтня 1851) — ватажок народних повстань 1843—1844 і 1848—1849 років на Путильщині (Буковина), депутат австрійського парламенту (1848). Керовані ним жителі 22 буковинських сіл захопили ліси й пасовиська, відмовилися від повинностей, вигнали чиновників і встановили самоуправління.

Народився у в сім'ї селянина-кріпака. В 1839 був обраний селянами уповноваженим, якому доручалося відстоювати громадські інтереси. Проте звернення його та інших уповноважених у державні установи залишалися без наслідків. У 1843-44 очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовлялися відробляти панщину, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами і пасовиськами, зажадали переведення їх на становище державних селян. У березні 1844 повстання було придушено за допомогою урядових військ, а Кобилицю заарештовано і ув'язнено. Під час Революції 1848-49 в Австрійській імперії селяни Буковини обрали його депутатом парламенту. В австрійському парламенті виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і передачу селянам землі без викупу. В листопаді 1848 на багатолюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селянські виступи під його керівництвом тривали до літа 1849. У квітні 1850 був заарештований у Жаб'єму. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до м. Гура-Гумора (тепер Гура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер. Високу оцінку його діяльності дав І. Франко.Перша половина XIX ст. позначилася рядом селянських заворушень на Буковині у яких вперед вела Гуцульщина. Гуцули, головним зайняттям яких було скотарство, жили завжди відмінним від іншої людности життям. Напровесні вони виганяли свою худобу на полонини, на гірські пасовища, і вимоги землевласників, щоб гуцули відбували панщину, викликали обурення. Спочатку вони зверталися до судів, але здебільшого програвали справи. Тоді почалися повстання, які в 1840-их роках очолив заможний селянин Лук'ян Кобилиця.

Року 1848 повстання в країнах, підкорених Австрією – Італії. Чехії, Угорщині, Галичині – відбилися й на Буковині. Буковинські посли були у Львові, в Головній Руській Раді. Року 1848, на підставі конституції, обрано послів від Буковини до парламенту у Відні; серед них бур і Лук’ян Кобилиця, який виступав за політичну автономію Буковини та передачу землі селянам. У парламенті всі ці посли стали в гостру опозицію до румунів. 1848 року, після розв'язання парламенту, Кобилиця знову підняв повстання, яке охопило всю Буковину. Буковинські повстанці мали зв'язки з повстанцями під проводом Кошута на Угорщині. Повстання мало соціяльний характер – селян проти поміщиків, і національний – українців проти австрійців та румунів. Кобилиця поставив своєю ціллю створити автономну Гуцульщину, яка підлягала б тільки цісареві. 1849 року повстання було придушене урядовими військами. Лук"ян Кобилиця став героєм свого народу, а після смерти на його честь складали легенди та пісні.

18.Польський і український національний рухи у Східній Галичині під час революції 1848 - 1849 рр.

Під час революції відбувався процес розмежування польських і українських сил. Українці звернулися з проханням до імператора визнати їхню національність рівною польській. На противагу Центральній Народній Раді, яка претендувала виступати від усього населення Галичини, 2 травня 1848 р. було створено українське національно-політичне представництво – Головна Руська Рада. Вона складалася з передових представників українського громадянства – вищого освіченого духовенства, світської інтелігенції, національної буржуазії. Очолив Головну Руську Раду єпископ Г.Яхимович, його заступниками були проголошені львівський крилошанин капітулу М.Куземський та правник І.Борисикевич. Членом Головної Руської ради був провідник закарпатських українців А.Добрянський.

Головна Руська Рада сформулювала ідеологічні принципи та практичні заходи українського національного руху. У Маніфесті (відозві) до народу від 15 травня 1848 р. Головна Руська Рада, повідомляючи про своє утворення, проголосила ідею національної єдності галицьких та наддніпрянських українців, котрі являють єдиний народ. У Маніфесті були задекларовані самостійність та окремішність українського народу від польського та великоросійського. Основною програмовою вимогою Головної Руської Ради став поділ Галичини на дві окремі частини – польську, зі столицею у Кракові, та українську (східна Галичина і північна Буковина) з центром у Львові. Програма передбачала, що автономні польська та українська адміністративні одиниці матимуть свої власні сейми, адміністрацію з намісником. Урядовою мовою в українській провінції має бути українська, і вона ж повинна стати мовою народного навчання в краї від початкових шкіл до університету.

Окрім територіальної автономії програма Головної Руської Ради містила вимоги українізації шкільництва, створення національної преси, культурно-освітніх установ. Друкованим органом Головної Руської Ради стала газета «Зоря Галицька», що започаткувала українську пресу в західноукраїнських землях.

Програма Головної Руської Ради передбачала зрівняння уніатської і католицької церков, скасування станової повинності, встановлення рівності усіх перед судом і законом, захист власності, гідності тощо.

На всій Галичині діяло близько 50 руських рад, до яких входила сільська інтелігенція (вчителі, учнівська молодь), селяни, нижче духовенство. Організаторами місцевих рад були Я.Головацький, р.Мох, М.Верещинський й інші літератори та освітні діячі.

Активна діяльність Головної Руської Ради, яка очолювала національні українські сили і репрезентувала їх перед австрійським урядом, викликала занепокоєння та контрзаходи з боку польського табору. З метою протидії Головній Руській Раді 23 травня 1848 р. був утворений Руський собор, до якого увійшли польські магнати і сполонізована українська шляхта. Очолив Руський Собор князь Л.Сапега.

Політичною метою Руського Собору було збереження територіальної цілісності Галичини, а також польського домінування в ній, що згодом повинна була увійти до реставрованої Польської держави. Руський Собор мав свій друкований орган – «Дневник Рускій» («Dnewnyk Ruskij»), що видавався латиницею та кирилицею, а редактором його був колишній член «Руської трійці» І.Вагилевич, який пішов на співпрацю з польським табором. Серед українського населення Галичини Руський Собор не мав жодних впливів.

У червні 1848 р. у Празі відбувся Слов’янський з’їзд, на якому була зроблена спроба зближення позиції українського та польського рухів та їх національно-політичних представництв – Головної Руської Ради, Центральної Народної Ради та Руського Собору. Делегацію Головної Руської Ради очолив Ів.Борисикевич, до її складу увійшли Г.Гинилевич та О.Заклинський, а також представник Закарпаття А.Добрянський.

20.Австрійські конституційні  реформи: українське суспільство середини - другої половини 19 ст.

Рождение Австро-Венгерской монархии. Потеря территорий и престижа вызвала необходимость в новой форме отношений между Австрией и Венгрией. Различные проекты конституции, предусматривавшие создание объединенного парламента, были подготовлены без участия венгров. Наконец, в 1867 был выработан знаменитый «компромисс» (Ausgleich). Австрийская империя, провозглашенная в 1804, была преобразована в дуалистическую Австро-Венгрию, с верховенством венгров в Венгрии и австрийцев – остальной части нового государства. В сфере международных отношений оба государства должны были действовать как единое целое, сохраняя автономию во внутренних делах.

Конституционные реформы. Одним из направлений реорганизации государственного управления 1860-х годов в австрийской половине двуединой монархии стала дальнейшая разработка конституции. Конституция гарантировала гражданские свободы и равноправие для всех языковых групп. Был учрежден двухпалатный парламент государства – рейхсрат. Депутаты нижней палаты избирались в ходе непрямых выборов. Конституция предусматривала широкие полномочия законодательных органов, которые должны были собираться один раз в год. Кабинет министров был ответствен перед нижней палатой. Обе палаты обладали равной законодательной властью. Один из параграфов конституции (знаменитая статья XIV) представлял монарху полномочия издавать между сессиями парламента декреты, имевшие силу закона.

Законодательные собрания 17 австрийских земель (ландтаги) получили более широкие полномочия, однако корона назначала наместников, которые могли отменять решения ландтагов. Первоначально именно ландтаги избирали депутатов нижней палаты рейхсрата, но в 1873 были введены прямые выборы по округам и куриям (сословным или цензовым разрядам избирателей).

19.Революції 1848 - 1849 рр. та їх вплив на Україну.

Перший етап національно-демократичної революції розпочався з осені 1848 р. Кульмінаційною подією стала революція в Угорщині під проводом Л.Кошута. 6 жовтня почалося повстання у Відні. 1-2 листопада спалахнуло повстання у Львові, яке мало пропольський характер – ним керувала Центральна Народна Рада. Після придушення повстання у листопаді 1848 р. були заборонені й Центральна Народна Рада і Руський Собор – польські національно-політичні представництва. Для цього етапу характерні такі форми: організація мітингів, подання петицій до крайового і центрального урядів, збирання підписів під петиціями. Так, у жовтні 1848 р. Головна Руська Рада подала до рейхсрату петицію, яку підписали 200 тис. осіб, де на першому плані була вимога поділу Галичини. Головна Руська Рада займалася також формуванням загонів національної гвардії та батальйону гірських стрільців, які брали участь у боротьбі проти революційної Угорщини. Головна Руська Рада приділяла увагу і вибору української національної символіки – національного прапора, національного герба і національного гімну. 2 грудня австрійський імператор Фердинанд І зрікся престолу на користь свого молодшого брата Франца-Йосифа. У грудні австрійський уряд разом з російським царизмом перейшов у наступ з метою придушення революції.

Другий період революції припадає на весну–літо 1849 р. 4 березня 1849 р. новий імператор Франц-Йосиф видав конституцію, яка урізала демократичні свободи, проголошені на початку революції. 8 березня був розпущений рейхсрат. Влітку капітулювала угорська революційна армія.

20 липня 1849 р. Головна Руська Рада звернулася з маніфестом до закарпатських українців, у якому закликала до злуки Закарпаття з Галичиною і Буковиною – об’єднання всіх етнічних українських земель у межах австрійської монархії з метою створення окремої української провінції.

«Весна народів» була досить бурхливою на Буковині: тут точилася боротьба між румунською та українською партіями за відділення Буковини від Галичини. Прорумунські сили, які створили «Партію патріотів» – великих землевласників на чолі з бароном Є.Гурмузакі, намагалися відірвати Буковину від Галичини, щоб здобути не стільки автономію країни, а щоб прилучити Буковину до українських територій у складі Австрійської держави. У березні 1849 р. на підставі конституції Франца-Йосифа Буковина була відділена від Галичини і визнана автономною провінцією. Революційні події на Буковині вилилися у селянське повстання під проводом Л.Кобилиці, що дало деяким історикам підстави стверджувати, що «весна народів» з найбільшою силою виявилася на Буковині.

На Закарпатті під час революції 1848 р. найпомітнішою постаттю був А.Добрянський, який увійшов до складу Головної Руської Ради Галичини, брав участь у роботі Слов’янського з’їзду в Празі. А.Добрянський підтримував ідею галицьких українців про об’єднання всіх українських земель в Австрійській монархії і вилучення їх в окрему адміністративну одиницю. Це була програма-максимум, мінімальні вимоги закарпатського українства зводилися до створення окремого руського дистрикту на правах автономії у складі Угорщини, подібно до сербів, словаків та інших слов’янських народів. У жовтні 1848 р. А.Добрянський особисто передав Францу-Йосифу меморіал з пропозицією поділу Угорщини на національні дистрикти (округи), для кожної нації, в тому числі для українців. На підставі загальної конституції Франца-Йосифа був створений Руський дистрикт, його губернатором з досить широкими повноваженнями став А.Добрянський

Революційні події, а також зміни політичного, соціального характеру в Австрійській імперії впродовж наступних двох десятиліть сприяли модернізації суспільно-політичного життя на західноукраїнських землях.

Основним наслідком революції 1848–1849 рр. було набуття виборчих прав і скасування панщини.

21.Соціальні відносини на західноукраїнських землях у др. пол.XIX ст.

Певної модернізації зазнала така найбільш мобільна соціальна група, як інтелігенція. Основною модернізаційною ознакою було формування нової світської інтелігенції на Галичині. Нова інтелігенція була плебейського походження (на відміну від старої), представленою верхівкою греко-католицького духовенства. Розмежування в середовищі інтелігенції на Галичині відбувалося і за національною ознакою. Місцева адміністрація Галичини знаходилася в руках поляків з 1848 р. і, особливо, в епоху австро-угорського компромісу 1867 р. Адміністрація підлягала юрисдикції крайового сейму, діловодство велося польською мовою.

Галицька українська інтелігенція була найбільш «європеїзованою гілкою східних слов’ян», саме вона очолила процес національно-культурного відродження в західноукраїнських землях. На Закарпатті українська інтелігенція була мадяризована, а в Північній Буковині – вона лише народжувалася.

Важливим наслідком модернізації соціальної структури західноукраїнських земель була поява такої соціальної групи, як наймані робітники. Основними джерелами формування цієї соціальної верстви стали безземельні та малоземельні селяни та розорені ремісники і кустарі. До складу цієї соціальної групи входили різні загони робітників. Найчисельнішу групу становили робітники, зайняті в сільському господарстві, лісівництві, рибальстві – це так званий сільськогосподарський пролетаріат. Другий загін представляли сезонні робітники, поденники, які були тісно пов’язані із сезонними роботами в полі. Вони зосереджувалися на транспорті, у торгівлі, на сільгоспроботах. Останній, нечисленний загін утворювали промислові, індустріальні робітники. Ця група формувалася досить повільно через низький рівень промислового виробництва, сповільнені темпи індустріалізації. Індустріальні робітники концентрувалися в нафтовидобувній, машинобудівній, деревообробній, харчовій промисловості.

Найбільший за чисельністю був робітничий клас у Східній Галичині – 470 тис. осіб. У Північній Буковині 1900 р. нараховувалося близько 73 тис. робітників, серед яких постійних – 27 тис., поденних – 39 тис., прислуги – 7 тис. На Закарпатті кількість найманих робітників була найнижчою і становила 14 тис. осіб, з яких половина працювала у дрібній промисловості, більшість – поденники.

Цікаві гендерні показники соціальної групи робітників у західноукраїнських землях. За даними 1900 р. кількість жінок у промисловому секторі становила в східній Галичині – 11%, Північній Буковині – 18%, Закарпатті – 10% (жінки разом з дітьми). Жіноча праця використовувалася переважно в швейній та харчовій промисловості.

Своєрідним показником низької культури виробництва та економіки загалом було використання дитячої праці. На 1870 р. у східній Галичині було зафіксовано близько 12 тис. дітей до 14 років, які працювали у ремісників – столярів, шевців, кравців, гончарів, у копальнях глини, гравію, на цукрових заводах, пекарнях тощо.

На відміну від Наддніпрянської України в західноукраїнських землях система соціального партнерства перебувала у зародковому стані. Першим кроком у процесі її формування було введення законодавства (1885), яке визначало 11-годинний робочий день. Характер заробітної плати відбивав економічні, національні, гендерні особливості становища робітників у західноукраїнських землях. Помітною була національна дискримінація українських робітників. Так, за даними 1899 р. середня заробітна платня робітників у Відні становила 3,21 крони, у Львові – 1,56 крони. Заробітна плата у поденників була мізерна, наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. вона становила для чоловіків 25–60 коп. (30–75 крейцерів1) на своїх харчах, а для жінок 12–20 коп. (15–25 крейцерів). Загалом, у трьох українських провінціях Австро-Угорщини заробітна плата жінок становила 30–40% від заробітку робітників-чоловіків, а дітей – 50–60 %. Часто заробітна плата видавалася натурою – сіллю, горілкою, пивом; замість грошей видавалися квитки або марки.

22.Становище і діяльність української греко-католицької церкви на українських землях в 19 ст.

Після приєднання західноукраїнських земель до Австрійської монархії наприкінці XVIII ст., верхні стани українського суспільства були остаточно денаціоналізовані – на Галичині українська шляхта була охоплена процесом полонізації, в Закарпатті – мадяризована й ополячена, в Буковині – зрумунізована і спольщена. Єдиними носіями української ідентичності залишалося селянство і духовенство. Селянські низи були безпомічні та безмовні, й традиційно зберігали свою українськість. Сільське духовенство було безправним і малокультурним.

Специфіка соціального і культурно-громадського життя західноукраїнських земель полягала в тому, що за відносно короткий термін (кін. XVIII – поч. ХІХ ст.) уніатська церква переживає своє «друге» народження. Змінюється матеріальне становище, соціальний престиж, освітній рівень західноукраїнського духовенства. Уніатська церква і клір позбавляються польсько-католицьких впливів і набувають самостійного значення. Уніатська церква в цей період перебирає на себе роль національної церкви, носія та ідеолога національно-культурних цінностей. Духовенство народжує греко-католицьку священицьку інтелігенцію, яка і стає провідною верствою українського Заходу. Відродження української національної церкви почалось на Закарпатті. Кінець XVIII ст. вважається «золотою добою» церковної історії краю. Мукачівський єпископ А.Бачинський був радником австрійського уряду у справах Закарпаття. Завдяки цій обставині імператриця Марія-Тереза звертала на Закарпаття особливу увагу. Як результат впливу А.Бачинського можна розглядати заходи віденського уряду щодо укріплення позицій уніатської церкви в західноукраїнських землях. У 1774 р. Марія-Тереза офіційно затвердила термін «греко-католики», тим самим підкреслюючи рівність уніатської і католицької церков. Уніатське духовенство до реформ знаходилося у жахливому стані: священики відбували панщину, їх матеріальне становище було не кращим від селянського. Священиком громада обирала того, хто вмів читати і писати по-польськи і кирилицею.

Церковні реформи австрійського уряду були спрямовані на покращання матеріального становища духовенства і зміцнення його соціального статусу. Указом Марії-Терези заборонялося виганяти священиків на панщину. Формувався Релігійний фонд (із секуляризованих монастирських земель, який управлявся австрійськими чиновниками), кошти від якого йшли на фінансову підтримку духовенства, заснування шкіл, духовних навчальних закладів. Духовенство звільнялося від військової служби. Мукачівський єпископ став членом сейму.

Заснована у Відні у 1774 р. духовна семінарія – Барберіум, за планом Марії-Терези, спочатку призначалася для закарпатського духовенства, лише згодом там стали вчитися всі українські греко-католики. Греко-католицька інтелігенція стає на чолі культурно-національного відродження в західноукраїнських землях. На Закарпатті ініціаторами національного руху стали члени гуртка греко-католицької інтелігенції, що утворився навколо єпископа А.Бачинського. Саме він переніс єпископську резиденцію та богословську семінарію до Ужгорода. Там була відкрита і дяківська школа. А.Бачинський відстоював ідеї об’єднання Закарпаття і Галичини в єдину митрополію.

Після Віденського конгресу 1815 р. австрійський уряд, побоюючись непокори слов’янських народів, пішов на «згортання» політики українізації. Почалася друга хвиля мадяризації Закарпаття, мадярська мова запанувала в адміністративних і духовних установах та школах. У роки реакції кращі представники греко-католицької інтелігенції, котрі вийшли з оточення А.Бачинського, залишили Закарпаття, емігрували в Галичину (П.Лодій) та Росію (М.Балудянський, Ю.Гуца-Венелін, І.Орлай, В.Кукольник).Зміна статусу української церкви Галичини

В історії Галичини ХІХ ст. греко-католицька церква та уніатське духовенство також відіграли вирішальну роль. Після реформ, проведених австрійським урядом у 1770-1780 рр., вона перетворюється на національну церкву, а греко-католицьке духовенство – на соціальну еліту. Заходами австрійського уряду було покращено матеріальне становище уніатського духовенства, створена низка семінарій, капітул при кафедральних соборах у Львові та Перемишлі. Піком цих реформ стало піднесення рівня львівського єпископату до Галицької митрополії (цю ідею виказав ще у 1773 р. львівський єпископ Л.Шептицький). Лідером українського національного відродження на Галичині став митрополит Галицький М.Левицький.

Перший осередок національного руху – гурток греко-католицьких інтелектуалів, який об’єднався у 1816 р. навколо єпископа М.Левицького. Він мав на меті поширення народної освіти рідною мовою.До галицької інтелектуальної еліти належав І.Могильницький, автор першої української граматики; наступник М.Левицького І.Снігурський, який заснував друкарню для поширення книжок українською мовою. Здобутком митрополита М.Левицького було те, що цикл богословських дисциплін у Львівському університеті став викладатися українською мовою.

Коли австрійський уряд у 1816 р. запропонував ввести латинську абетку, М.Левицький став на захист кирилиці і переміг. Головна Руська Рада 1848 року.» Цей український «парламент» під час революції 1848 р. очолив Г.Яхимович, який згодом став Галицьким митрополитом (1860-1866) і був видатним діячем культурно-національного відродження, справжнім «володарем духовної української держави».

23."Православний катехізис".

С. І. Муравйов-Апостол і М. П.  Бестужев-Рюмін  напередодні  повстання склали два оригінальні агітаційні документи, що містили  програму  повстання — «Православний катехізис» і відозву.  Вони  використали  релігійну  форму викладу  ідей,  цитатами  зі святого письма  доводили справедливість і законність бройного  повалення   самодержавства,  скасування   кріпосного рабства та встановлення демократичного ладу в Росії.

Для більшої дохідливості  «Православний  катехізис»  С.  І.  Муравйов-Апостол побудував у формі запитань і  відповідей.  В  документі  обстоюється необхідність свободи російського народу, бо «без свободи  немає  щастя».  На запитання: «Чому  російський  народ  і  російське  воїнство  нещасні?»  дано відповідь: «Тому що  царі  відібрали  у  них  свободу».  Документ,  наскрізь пройнятий  анти-царським  і  антисамодержавним  змістом,   рішуче   підривав царистські ілюзії серед солдатів, колишніх селян-кріпаків.  Царі  поступають «всупереч божій волі», коли «тиранять» народ. Тому  царям  люди  не  повинні коритися. Що  ж  «святий  закон»  наказує  робити  «російському  народові  і воїнству?» Відповідь дається  цілком  категорична:  «розкаятися  за  тривале раболіпство» і ополчитися «проти тиранства»

Автор  «Православного  катехізису»  вказував  солдатам  форму  і  мету боротьби: «взяти зброю і сміливо йти» за  тими,  хто  їх  закликає,  скинути «неправду і нечестя тиранства», встановити правління, де «немає  царів»,  бо вони «гнобителі народу». Відтак «присяга  царям»  оголошувалася  незаконною, бо  «царі  вимагають  примусової  присяги  народові  для  пагуби». Солдатам пропонувалось:  «Для  визволення  страждальних  своїх  сімей  і  своєї  батьківщини, ополчитися всім разом проти тиранства і відновити... свободу в Росії».

25. Аграрне перенаселення. Переселення селян із України.

Східна Україна.

В українському селі в останні десятиліття ХІХ ст. залишалася  безліч вільних рук. У пошуках джерел існування українські селяни почали залишати рідні місця і переселятися на малозаселені землі імперії. Почався рух. Формувалася східна українська діаспора на землях Російської імперії.

Причини переселення: 1. Нестерпний соціально-економічний та політичний гніт, що панував на Україні в період утвердження ринкових відносин; 2. Процес утвердження ринкових відносин в Україні супроводжувався малоземеллям і повним збезземелюванням селян. Селяни почали шукати вільні землі для сільськогосподарської обробки; 3. Після реформ 60-70-х років ХІХ ст. в масах зростало почуття громадянської свободи, і вони шукали її на нових землях; 4. В другій половині ХІХ ст. відбувся демографічний вибух. Чисельність населення за 40 років зросла на 40 %.

Напрямки Східної української діаспори – Сибір, Далекий Схід (225 тис. чол.), Нижнє Поволжя (400 тис. чол.), Казахстан, Середня Азія (100 тис. чол.), Кавказ (1 млн. 300 тис. чол.). Східна українська діаспора складала в 1858 р. – 2 млн. 299 тис чол., а в 1900 р. – 4 млн. 370 тис. чол.

Українці зробили значний внесок в освоєння нових районів Російської імперії: освоювали цілинні землі, викорчовували ліси, привносили свій господарський досвід, упроваджували нові культури (гречку, кукурудзу, цукрові буряки тощо).

Західна Україна

С/г продовжувало залишатися основою економіки Західної України. З ним було пов’язане життя переважної більшості населення. Проблеми цієї галузі породжували негативні соціальні наслідки, одним з яких стала трудова еміграція.

Причини еміграції: 1. Безземелля і малоземелля селян; 2. Хронічний голод; 3. Відсутність роботи через слабкий розвиток промисловості, постійне безробіття; 4. Великі податки, які мало сплачувати населення західноукраїнських земель; 5. Демографічний вибух у 2 половині ХІХ ст.

Австрійський уряд не мав послідовної політики щодо еміграції: спочатку взагалі ігнорував її, а пізніше забороняв. Переселенців кидали у в’язниці.

Напрямки Західної міграції – Канада, СШС, Данія, Росія, Бразилія, Аргентина, Румунія, Німеччина.

24.Освіта в західноукраїнських землях першої половини 19 ст.

Шкільна реформа Марії-Терези та Йосифа ІІ – просвічених австрійських монархів відповідала європейським стандартам і випереджала час, ось чому багато їхніх починань не встигли вкоренитися у практику життя і були занедбані їхніми наступниками на австрійському троні.

Ще однією особливістю розвитку культурного життя в західноукраїнських землях була провідна роль духовенства, уніатської та православної інтелігенції, діяльність якої надала культурному та громадському життю регіону здебільшого церковно-релігійного характеру. Духовний характер мала система народної освіти в Галичині, Буковині, Закарпатті, релігійного забарвлення набувала боротьба навколо проблеми української мови, її викладання у школах.

Реформування системи шкільництва в Російській імперії та Україні відбувалося значно пізніше ніж в Австрійській державі, при тому, що рівень західноукраїнської освіти був нижчим. Процес становлення та розвитку системи народної освіти в західноукраїнських землях пройшов три періоди: 70–90 рр. XVIII ст.; 90-ті рр. XVIII – 20-ті рр. ХІХ ст.; 30–50 рр. ХІХ ст.Перший період формування системи народного шкільництва характеризується ініціативною та цілеспрямованою програмою дій австрійського уряду. Протягом 1770–1780-х рр. була проведена шкільна реформа в Австрійській державі, яка особливо заторкнула українські провінції із прийняттям законів про обов’язкове навчання дітей у школі від 6 до 12 років. Причому навчання в школах передбачалося різною мовою за конфесійним принципом. Проголошувалося рівноправ’я віросповідань, що на практиці означало зрівняння всіх християнських конфесій (греко-католицької, римо-католицької та православної) в українських землях. Шкільна реформа передбачала створення системи народної освіти, що базувалася на школах трьох типів: 1-класні (парафіяльні), що були поширені в селах; 3-класні (тривіальні або народні) – в містечках; 4-класні (нормальні) школи – в містах, адміністративних центрах. Нижчий ступінь системи народної освіти становили парафіяльні2 школи, де навчання вели наймані, мандрівні вчителі, які утримувалися коштом громадян. Це були 1-класні школи, де вчитель навчав усіх дітей разом, викладання велося рідною мовою.

Поширювалися (тривіальні) народні школи, де вчилися читати, писати, рахувати, навчання велося рідною мовою. Так, на Буковині в ході реформи було відкрито 7 тривіальних шкіл в містах: Серет, Путилов, Радівці, Вашківці та ін.

Середні, або «нормальні», школи (вищий ступінь у системі шкільництва австрійської держави) мали за мету підготовку вчителів. Ці школи створювалися у великих містах, політичних і культурних центрах. На Буковині у 1788 р. були засновані дві «нормальні» середні школи – у Чернівцях та Сучаві.

У період застою стан початкової освіти в українських землях був жалюгідним. З 1815 р. народні школи передавалися під нагляд духовенства. В Галичині і Буковині контроль за школами здійснювала католицька консисторія у Львові, що означало подальшу латинізацію і спольщення шкіл. Саме в цей період відбувається наступ на українську мову, яка практично зникає у народних школах. У Галичині проводиться політика полонізації шкіл, в Буковині – онімечення, на Закарпатті – мадяризація освіти. Проте боротьба за українську народну школу не припинялась. Так, українське населення Буковини і Закарпаття на власний кошт заснувало так звані дяківки-школи, де дяки вчили дітей читанню церковних книг та духовному співу. В таких школах були імпровізовані підручники, укладені дяками, саме вони зберігали і розвивали народну мову, в той час, коли вона була заборонена в офіційній школі. На Галичині митрополит М.Левицький і єпископ І.Снігурський домагалися права викладати українською мовою в тих школах, де переважали українці.Поступово розвивалася середня освіта. На Галичині було 5 середніх шкіл-гімназій. З 1818 р. відбувся перехід від 5-класних до 6-класних гімназій. На Закарпатті було 3 гімназії. У 1808 р. була заснована гімназія у Чернівцях. У середніх навчальних закладах викладання велося латиною, німецькою та польською мовами. Українську мову в гімназіях в той час не вивчали, але тут вчилися українські діти, з яких у майбутньому і сформувався прошарок західноукраїнської інтелігенції. Часто гімназії виступали як відповідники вищих навчальних закладів. Так, у 1815 р. Чернівецька гімназія була доповнена філософським відділенням, що давало можливість молоді одержувати тут вищу освіту.

Перехідним від середнього до вищого навчального закладу був утворений в 1824 р. у Чернівцях Богословський інститут. З 1827 р. тут існувала семінарія для підготовки вчителів, основними мовами викладання були румунська та українська.

Доля єдиного в західноукраїнських землях Львівського університету була незавидною. З 1805 до 1817 р. замість університету у Львові функціонував ліцей з філософським, хірургічним, юридичним та теологічним відділеннями. У 1818 р. університет був відновлений з німецькою мовою навчання. Трохи згодом у Львові відновлена реальна (торговельна) академія (1817).

З другої третини ХІХ ст. відбуваються деякі зміни в організації системи освіти в західноукраїнських землях внаслідок соціально-економічних факторів і політичних подій в Австрійській державі.

Збільшується у цей період кількість і якість середніх навчальних закладів. На Галичині з 1849 р. замість 6-класних гімназій вводяться 8-класні. Виникають приватні навчальні заклади. Так, у 1837 р. була відкрита приватна гімназія в Мукачеві, де викладання велося угорською мовою, а українська мова вивчалася як окремий предмет.

Значно поширюється галузева освіта, виникають спеціалізовані навчальні заклади нижчого і середнього рівнів. У 1848 р. на Галичині заснована нижча реальна школа, в сільських школах викладалися основи садівництва, бджільництва, шовківництва та інших сільськогосподарських галузей. Важливого значення набуло створення Технічної академії у Львові (1844).

26.Форми участі українського народу у французсько-російській війні.

Чільне місце у планах Наполеона займала Україна. Але тогочасне українське суспільство мало декілька поглядів на це питання. Проте народ почав активно включати у боротьбу проти військ Наполеона. Форм участі можливо назвати 3: безпосередньо у строю російськиїх військових частин, у ополченні, у формі партизанських загонів (на Волині). Окремим питанням стоїть матеріальне забезпечення фронту та тилу російської армії. Лише на роботах по зміцненню Києво-Печерської фортеці, Звіринецького укрвплення і будівництву моста через Дніпро в Києві працювало 12тис.чол. З території України повністб забезпечували фуражои та провіантом 3-ю Дунайську армію та 1-у та 2-у армію. Військові заводи працювали на повну потужність: надали армії 90 тис.пудів боєприпасів, 25тис.пудів пороху, 92тис.рушниць. З України зібрали 10 млн.карбованців. Взяли на потреби армії 23 погонщиків, 34тис.коней і 13тис.волів. Уряд був змушений провести набор в ополчення. В Україні було козацьке та селянське ополчення. Сформовано було 22 козацьких полків = 24500 чол. Лівобережжя- 15 полків, Правобережжя- 4 полки. З Бузьких козаків було сформовано 3 кінні полки. Крім того залучили для розвідувальної та сторожевої служби залучили лісових наглядачів та сторожів – 1000 чол. Одночасно створили 20 піших і конних ополченських полків з селян.Прославилися в рядах партизан і Єрмолай Четвертак (Четвертаков), Федір Потапов (Самусь), Степан Єтемієнко. Кожен з них створив значний партизанський загон і контролював досить значну територію.

27.Формування полків українського козачого війська земських ополчень та інших формувань під час французько-російської війни 1812 р.

До армії охоче йшли селяни, козаки, сподіваючись поліпшення своєї долі і запевнення їм стану вільних козаків. Року 1812 був укладений проект організації козаків із вільних селян Київської та Подільської губерній, але поміщики заміняли їх кріпаками (брали одного замість двох рекрутів). Дано було по 300 чоловіка з повіту. Уряд обіцяв по закінченні війни залишити козаків вільними. У 4-ох полках, якими командував граф де-Вітте, було 3.000 козаків. Утрати були дуже великі; у 1813 році Барклай-де-Толлі, повідомляючи про втрату 1.000 козаків, просив про поповнення. Добрали ще по ЗО козаків з повіту; ішли старі, хворі, років по 50-60, прагнучи таким способом звільнитися від кріпацтва. Але обіцянок не здійснено: 1816 року всі чотири полки переформовано на регулярні, уланські полки."Того ж 1812 року Олександер 1 наказав генерал-губернаторові Малоросійському, князеві Я. Лобанову-Ростовському, сформувати в Лівобережній Україні козацькі полки на таких основах, які були в Правобережній Україні, обіцяючи при тому, що по закінченні війни буде залишений козацький стан, постійне козацьке військо. Проект організації козаків уклав полковник М. Миклашевський, використавши плян В. Капніста.

Перспектива поновлення козацтва викликала в народі ентузіазм. Зібрано 15 полків: 6 у Чернігівській губернії та 9 у Полтавській. Замість 4.500 чоловіка, як передбачав наказ, з'явилось 18.000. Крім того, князь Кантакузін привіз 500 бозьких козаків, В. Скаржинський — ескадрон — 180 чоловіка. Все утримання: коні, зброю, обмундирування, харчі — охоче оплатило населення, сподіваючись поновлення козацтва. Однак, під час формування козаків виник конфлікт, бо Я. Лобанов-Ростовський хотів був надати полкам загальноросійський характер. Проти цього виступили аплітові поміщики: колишній міністр юстиції, Д. П. Трощинський, Полтавський губерніяльний  маршал, В. Капніст, які відстояли український характер полків.

Полки зазнали великих втрат: 1815 року повернулося з 18.000 чоловіка — 12.484. Також загальних втрат на суму коло 2-ох мільйонів карбованців не відшкодовано. Але чекало ще гірше: 1816 року всі привілеї від козаків відібрано, а їх самих привернено до попереднього стану, тобто селянського. З цього приводу знову почався конфлікт: новий Малоросійський генерал-губернатор, М. Рєпнін, вимагав збереження козацького стану, але міністер внутрішніх справ, В. Кочубей, настояв на ліквідації козацтва. Про обіцянку князя Я. Лобанова-Ростовського не було вже мови."

28.Бойові дії на території українських земель під час французсько-російської війни 1812р.

Наполеон розгорнув свою 600-тис. армію по широкому фронту. Йому протистояли 3 російські армії загальною чисельністю 300тис.чоловік. 1-ша армія під командуванням військового міністра М.Барклая-де-Толлі дислокувалася впродовж Німану з центорм у м.Вільно. 2-га армія, якою командував генерал П.Багратіоном, розташувалася в Південній Литві між Німаном і Західним Бугом в районі міста Волковиська. На території України стояла 3-тя резервна армія генерала О.Тормасова, вона розташовувалась на Волині, маючи головним пунктом м.Луцьк. Наполеон водночас планував захопити територію України. Водночас з Боями в Литві, Білорусі, в Центральній Росії влітку наполеонівські війська-австрійський корпус Шварценберга (35тис.чол) і польсько-саксонський корпус графа Реньє(17тис. польських і саксонськх солдат)- мали захопити Правобережжя з києвом та інші українські землі. Відбулися кровополитні бої 3-ї армії на р.Стир, які завершилися відходом російських частин. На середину серпня 1812р. наполеонівським військам вдалося зайняти західну частину Волинської губернії-Ковельський, Володимирський, Луцький і частину Дубенського повітів. В окупованих територіях було встановлено жорсткий режим. Матеріальні збитки склали для цих регіонів 2,5 млн.карбованців. Активно розкрадали регіон польські шляхтичі. Як писав до Синоду волинський єпископ Даніїл, вони «не тільки перейшли на бік ворога, а й перевершили його в жорстокості». Населення Волині активно включилося у партизанський рух. Створювали дружини самозахисту, не виплачували податків та контрибуції, не давали продовольства та фуражу. В результаті були часті випадки військових стичок населення та наполеонівської армії. На початку вересня в район Луцька Дунайської армії під командуванням адмірала П.Чічагова, внаслідок чого сили зросли до 55тис.чол. армії визволили Волинь і у жовтні вирушили до Березини.

29. Розвиток сільського господарства і промисловості на західноукраїнських землях першої половини XIX ст.

С/г продовжувало залишатися основою економіки Західної України. З ним було пов’язане життя переважної більшості населення. Проблеми цієї галузі породжували негативні соціальні наслідки, одним з яких стала трудова еміграція.

-  4\5 прибутку селянин віддавав дідичам, церкві, державі в формі різних повинностей. На практиці жоден дідич не дотримувався норми панщини. Недосконала техніка, відсталі форми господарювання -дідичі розширювали продуктивне тваринництво, займалися переробкою продуктів СГ. (гуральництво, виноградарство, цукроваріння).засновували підриємства гірничодобувної промисловості.

-у 20-30 роки дідичі і купці почали займатися підриємництвом.закуповували і перепродавали в австрію, німеччину худобую . Розвивалась соляна, залізорудна, тютюнова, сірчана, лісова промисловості.1834р. на буковині-29 водяних лісопилок.

-40вих роках-200 гуралень. на буковині -100.за статистикою на кожного жителя віком понад 14 років 14 літрів горілки, і 5 кг мяса на рік.

Залишки кріпосних порядків - Бідняцькі господарства складали половину усіх селянських господарств. Феодали мали право володіти пасовиськами, лугами (сервітутами).  Розвинене лихварство.

Промисловість в цілому розвивалась повільно. вузкість ринку. Добре розвиненими галузями промисловості були: лісопильна, нафтова, озокеритна, борошномельна, солевидобувна – у цих галузях використовувалися парові двигуни. Слабкорозвинені – легка, металообробна, лісопереробна, цукрова, текстильна, паперова - низький рівень техніки і технологій виробництва.

В промисловості переважав іноземний капітал – німецький, австрійський, англійський, французький, бельгійський, який притягувала дешевина сировини та робочої сили.

Причини повільного промислового розвитку: 1. Промисловість була сировинним придатком Заходу; 2. Невелика кількість міст, слаборозвинена торгівля, низька з/п, високий рівень безробіття; 3. Імпорт дешевих якісних товарів з Заходу, з якими промисловість Зах.України не могла конкурувати.

Закарпаття мало великі природні ресурси, власниками яких були в основному чужинці. Були там величезні лісові простори, які забезпечували сировину не лише для деревообробної та будівельної, але й для хімічної галузі промисловості. Хімічну промисловість почали розбудовувати у 1870-их роках коштами підприємців США, Англії, Німеччини, Франції. З деревини, зокрема бука, стали виробляти деревне вугілля, оцет, метил, алкоголь, ацетон та інші хімічні продукти.

У кінці XIX — на початку XX ст. в економічному житті Західної України відбуваються суттєві зрушення. Прискореними темпами почала розвиватися лісопильна та деревообробна галузі промисловості. На початку XX ст. Галичина експортувала щорічно 80-85 тис. вагонів лісоматеріалів. З 90-их років XIX ст. з'явилися ознаки концентрації виробництва, одним з виявів якого було утворення у 1892 р. нафтового картеля. У 1905 - 1906 рр. виникло понад 50 акціонерних компаній з видобутку нафти, найбільшими з яких були «Галицько-Карпатське товариство», «Східниця», «Галичина».

30. Розвиток ринкових відносин у  сільському господарстві  в перш. пол. XIX ст.

Руйнування натурального господарства та розвиток капіталістичного укладу відбувалися не тільки в поміщицьких, а й у селянських господарствах.

Хоч через наявність кріпосництва й повільно, але зростала товаризація селянських господарств. Щоб оплачувати державі й поміщикам численні податки та побори, селяни змушені були частину своєї продукції, часто навіть необхідної, продавати на ринку, переважно на внутрішньому, — на дрібних ярмарках, місцевих торгах і базарах. Насамперед, вони продавали хліб. Як уже вказувалося вище, товарність селянського хліба була невисокою. У загальній масі товарного хліба, що , йшов на внутрішній і зовнішній ринок, селянський хліб становив лише 10 %. Більше його давали господарства заможних селян та іноземних колоністів, які були поселені царським урядом на Півдні і діставали від нього численні пільги та привілеї.

У селянських господарствах, особливо поблизу міст і промислово-торгових містечок, розвивалося промислове городництво й садівництво. Селяни вирощували й продавали картоплю, цибулю, часник, капусту, кавуни, дині, огірки, груші, яблука, вишні і т. п. З селянських господарств надходили також на ринок прядиво й олія з конопель, тютюн. З заснуванням цукрових заводів частина селянських земельних площ була зайнята під цукровими буряками, які збувалися на ці заводи.

Товаризувалося, хоч ще повільніше, ніж землеробство, й селянське тваринництво. Найбільш це було помітно у вівчарстві. Славилися, зокрема, решетилівські смушки (с. Решетилівка на Полтавщині). Селяни продавали молоко, сир, м'ясо, масло, сало, використовували продукти скотарства й вівчарства як сировину для домашніх промислів (вичинка шкур, смушків, вироблення сукна та ін.). Займаючись бджільництвом, селяни продавали мед і віск.

У першій половині XIX ст. у селянських господарствах продовжували розвиватися промисли.

Селянські промисли були різноманітними. Це — чинбарство, кушнірство, вироблення сукна й полотна, пошиття одягу і взуття, гончарство, обробка дерева — виготовлення бочок і діжок (бондарство), возів, коліс, дерев'яного посуду, викурювання смоли й дьогтю, випалювання деревного вугілля, ткання рядовини для мішків, попит на які зріс у зв'язку з розвитком хлібної та соляної торгівлі, тощо. Найширше промислами займалися державні селяни, які перебували на оброчному становищі, при цьому найбільше ремісників і кустарів було серед оброчних державних селян Полтавської і Харківської губерній. Поступово в селянські промисли проникав скупник, який відрізав кустарів від ринку збуту й сировини і з часом підпорядковував їх собі, перетворюючи фактично в найманих робітників і влаштовуючи капіталістичну роботу на дому.

Великого розмаху в першій половині XIX ст. набув чумацький промисел, відомий ще з другої половини XV стЗмінився й сам характер чумацького промислу. Якщо раніше чумаки займалися в основному торгівлею сіллю й рибою, то з початку XIX ст., з розкладом феодально-кріпосницької системи, розвитком товарно-грошових відносин, при слабості й недосконалості транспорту і з посиленням потреби в перевозу чумацтво з торгового стає торгово-візницьким промислом. Чумаки купували випарну і кам'яну сіль в Криму, Бессарабіі, в Бахмутському і Слов'яносербському повітах, сушену, в'ялену і солону рибу на Дону, Волзі, на Азовському і Чорноморському узбережжях і звідти розвозили і продавали по всій Україні і багатьох місцевостях Росії. У 40—50-і роки XIX ст. в Україну щороку привозилось приблизно 8 млн. пудів солі і 2,5 млн. пудів риби.Разом з чумацькою торгівлею розвивалося й візникування, коли чумаки й спеціальні візники перевозили різноманітні товари на далекі відстані, на ярмарки в різні українські й великоруські міста, в чорноморсько-азовські порти. Протягом 40—50-х pp. чумаки транспортували щорічно 60—80 млн. пудів різноманітних вантажів, для перевозу яких використовувалось по 600—800 тис. маж або хур (возів). Особливо багато перевозилося хліба — 25— 40 млн. пудів, які йшли на експорт через чорноморсько-азовські порти.

Торгівлею і транспортуванням вантажів чумаки займалися не лише в Україні. Вони їздили по великій території — у російські міста й села аж до Уралу, Середньої Азії, Москви, Нижнього Новгорода, а на заході — до кордонів Польщі.Чумацький промисел відігравав велику роль у розширенні торгівлі та товарно-грошових відносин, у зміцненні економічних зв'язків між різними районами України, а також між Україною й іншими місцевостями Росії.Чумацьким промислом займалися різні групи населення — державні й поміщицькі селяни, міщани, дрібні поміщики. Найбільшу частину чумаків становили державні селяни, зокрема державні селяни Харківської, Полтавської і Чернігівської губерній. З розширенням чумацтва відбувалося швидке розшарування серед чумаків.Поряд з чумаками-промисловцями на селі з числа як державних, так і кріпосних селян різними способами виростали багатії, заможні мельники, олійники, крамарі, лихварі та ін., які, зосереджуючи в своїх руках дедалі більше землі й багатств, обплутували тенетами боргів і нещадно експлуатували бідноту. Значна частина селян руйнувалася, втрачала землі й господарство і перетворювалася на пауперів, наймитів. Не маючи землі, тягла, свого господарства, зубожілий селянин не міг бути об'єктом кріпосницької експлуатації.

31.Економічна колонізація Півдня України першої половини XIX ст.

населення краю. Вирішальним чинником соціально-економічного життя південної України кінця XVIII-поч. ХІХ ст. був процес колонізації, тобто господарче і культурне освоєння краю.

В умовах існування централізованого імперського режиму процес колонізації на новоприєднаних територіях мав цілеспрямований державно-адміністративний характер. Колонізаційний процес на півдні України характеризувався кількома напрямами: поміщицьким, іноземним та народним.

У 1764 р. урядом був укладений план роздачі земель у Новоросійській губернії, за яким поміщикам давалися наділи від 1,5 тис. до 12 тис. десятин землі. Великі земельні наділи одержували царські вельможі, фаворити, високі посадові особи – Безбородько, Румянцев, Потоцький, Панін, Ганібал. Землі отримували вищі й середні офіцерські чини, козацькі старшини, іноземці, які несли службу в російському війську.

Регулятивну функцію виконував російський уряд і щодо організації заселення південних територій іноземними колоністами. У багатьох європейських країнах створювалися спеціальні представництва, які рекрутували з міщан, ремісників, селян бажаючих переселитися на нові землі. Російський уряд пропонував певні пільги: кожній родині надавалося 60 десятин землі, терміном від 5 до 10 років вона звільнялася від податків, надавалися позики, гарантувалася релігійна терпимість. Першими переселенцями з Європи були датчани, які оселилися в Херсонській губернії. Найчисельнішу групу складали німецькі колоністи, здебільшого представники так званого "лагідного баптизму" – меноніти. У 1803 р. на Південь приїхали 3 тис. переселенців-менонітів. Вони вирощували пшеницю, займалися садівництвом, городництвом, тваринництвом, різними ремеслами. Їх господарства були зразковими і біля них власті намагалися селити "неблагонадійні елементи" з метою перевиховання. Серед перших поселенців Півдня були швейцарці, іспанці, французи, італійці, корсиканці, які займалися ремеслами і торгівлею. Велику групу іноземних переселенців репрезентувала християнська община Турецької імперії, представники якої втікали від релігійного та національного визиску – греки, молдовани, серби, вірмени, болгари, які осідали в містах або об'єднувалися в хліборобські общини. На початку ХІХ ст. розпочалася єврейська колонізація Півдня вихідцями з Білорусії та Галичини. У 1804 р. видано "Положення", згідно з яким встановлювалася межа осілості єврейського населення.

З 1806 р. почалася єврейська міграція на Південь. У 1809 р. у Херсонській губернії налічувалося 9 єврейських колоній. Однак спроби єврейських переселенців працювати на землі були невдалими, традиційно вони займалися дрібною торгівлею, промислами, шинкарством (за польськими законами їм заборонялося займатися хліборобством), тому більшість єврейських іммігрантів селилися у містах.

Найбільш потужний потік південноукраїнської колонізації – народний. Першими поселенцями були рядові козаки на правах займанщини. Згодом тут стали селитися ветерани та інваліди російсько-турецьких війн, дрібні торговці, ремісники, міщани, селяни. Селянська колонізація була найчисельніша і найбільш строката. Серед переселенців були – державні (скарбові) селяни, поміщицькі, яких власники перевозили з центральних губерній, військові й морські поселенці, політв'язні, каторжани. В "Південну Сибір" була переселена частина учасників повстання в с.Турбаї. Сюди на каторжні роботи для будівництва нових міст був засланий ватажок народного руху С.Гаркуша (С.Ніколаєнко). Найчисленнішу групу селянських іммігрантів становили втікачі. У 1776 р. був виданий наказ Г.Потьомкіна "втікачів не повертати", який незважаючи на незадоволення поміщиків з центральних губерній, діяв аж до смерті намісника краю у 1791 р. Завдяки цим заходам адміністрації населення краю зростало швидкими темпами. За етнічним складом 2/3 населення становили українці та росіяни. За часів військового генерал-губернатора Новоросії А.Рішельє (1803-1814) кількість населення збільшилася до 1 млн. чоловік, а ціна на землю в південних губерніях зросла в 10 разів – від 1 крб. за десятину до 10 крб. і більше.

Колонізація краю була пов'язана зі створенням своєрідної сільськогосподарської і міської культур, що і зумовили унікальність Півдня та його подальшу провідну роль в процесі економічної інтеграції українських земель.

32.Розвиток основних галузей сільського господарства в першій половині XIX ст.

Хоча феодально-кріпосницькі відносини гальмували розвиток сільського господарства і прирікали його на відсталість, в ньому протягом першої половини XIX ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до певного зростання продуктивних сил і настійно вимагали ліквідації кріпосництва. Працею й потом трудящих мас економічно освоювались і розорювалися нові, раніше не оброблювані земельні простори, особливо на Півдні України. Від 1778 по 1851 р. посівні площі Півдня України зросли в 25 раз і становили на початок 60-х років XIX ст. понад 6 млн. десятин. Унаслідок розширення внутрішнього й зовнішнього ринку стала збільшуватися товарна частина продукції сільського господарства, в першу чергу поміщицьких економій. Розпочалася спеціалізація землеробства, розвивалися поміщицьке торгове землеробство й тваринництво, стали появлятися нові галузі сільського господарства, такі як тонкорунне вівчарство, цукрове бурякосіяння, збільшувалися посіви пшениці, розгорталося вирощування технічних культур (коноплі, тютюну, льону) для продажу. В поміщицьких господарствах з'являлися нові промислові підприємства, дедалі ширше, особливо на Півдні, застосовувалася вільнонаймана праця й сільськогосподарські машини, окремі поміщики починали переходити до більш удосконалених, багатопільних сівозмін.

Товаризація поміщицького господарства.

Посилення суспільного поділу праці, розвиток промисловості й торгівлі, поступове відокремлення міста від села і збільшення чисельності міського населення вело до зростання попиту на сільськогосподарські продукти і. отже, розширення внутрішнього ринку. Поряд з цим розширювався і зовнішній ринок. Це створювало сприятливі умови для збуту продукції, що вироблялася на селі, передусім у поміщицьких маєтках. Унаслідок цього посилювалися зв'язки поміщицьких економій з ринком, зростала товарна частина їх продукції. Цей процес товаризації поміщицького господарства найінтенсивніше відбувався у Степовій Україні, і повільніше — на Правобережжі і найслабше — на Лівобережжі. Найраніше й найширше працювати на ринок починали великі поміщицькі маєтки, за ними йшли середні. Дрібні ж господарства поміщиків пристосуватися до ринкових умов здебільшого не могли.

Дедалі ширше втягуючись у товарно-грошові відносини, поміщицькі господарства передусім збільшували виробництво та продаж хліба і особливо пшениці. У середині XIX ст. вони давали 90 % товарного хліба, на селянські ж господарства його припадало лише 10 %. Основна частина товарного хліба йшла на внутрішній ринок. Так, у середині XIX ст. з щорічного врожаю хліба, збираного в Україні, 97,5 % споживалося всередині країни і лише 2,5% вивозилося за кордон. Але й вивіз хліба за кордон, особливо через чорноморсько-азовські порти — Одесу, Бердянськ, Маріуполь, Миколаїв, Таганрог також зростав. З 1815—1819 pp. до кінця 50-х років середньорічний вивіз чотирьох основних хлібів (пшениці, жита, ячменю й вівса) з чорноморсько-азовських портів збільшився майже втричі і в 1856—1859 pp. становив понад 4 млн. четвертей (четверть — міра сипучих тіл — дорівнювала залежно від виду злаку 6—10 пудам). Перше місце займала Одеса, через яку в 50-х роках вивозилося 4/5 всієї кількості хліба, який експортувався з чорноморсько-азовських портів. Якщо до кінця XVIII ст. поміщики південних і західних губерній вивозили на захід продукцію своїх маєтків здебільшого через Ригу і Гданськ, то в першій половині XIX ст. основними центрами експорту стали чорноморсько-азовські порти.

Найбільш інтенсивно, особливо починаючи з 30-х років, торгове зернове господарство розвивалося на півдні, в губерніях: Херсонській, Катеринославській і Таврійській.Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, поміщики збільшували земельні площі під посівами технічних культур: у Полтавській і Чернігівській губерніях — під тютюном і коноплями, у Катеринославській і Херсонській — під льоном. З другої половини 20-х років, після заснування перших цукрових заводів, на Правобережжі і Лівобережжі стали швидко розширюватися плантації цукрових буряків, що зайняли значне місце в площах, зайнятих під цією культурою в цілому по Росії. З 36 500 десятин, засіяних у 1848—1849 pp. у Росії, 27 700 десятин, або 75,8 % загальної площі було в Україні.Крім того, для підвищення продуктивності свого виробництва поміщики, особливо в Степовій Україні, стали дедалі ширше застосовувати в своїх маєтках сільськогосподарські машини — сіялки, віялки, косилки, молотарки та ін. Ці машини вони здебільшого довозили з-за кордону або купували на місцевих і російських заводах, які стали засновуватися в цей час.Одним із поміщиків того часу, який виступав за раціональне ведення сільського господарства, був Василь Назарович Каразін (1773—1842) — учений, винахідник, засновник Харківського університету, видатний громадський діяч. Він виступав за більш раціональне ведення сільського господарства. Його зусиллями в 1811 р. в Харкові було засновано Філотехнічне товариство, яке об'єднало близько 100 членів і закликало поміщиків переходити до кращих методів господарювання. Сам Каразін у своєму маєтку в с Кручик на Харківщині створив хімічну лабораторію, метеорологічну станцію і дослідне поле.

34.Становище поміщицьких селян-кріпаків у перш. пол. XIX ст.

Напередодні реформи (1857 р.) в Україні серед усієї маси селянства, поміщицькі селяни-кріпаки становили понад 50 %. У цілому їх було близько 5,3 млн. чол., в тому числі на Правобережжі понад 3 млн. чол., або 58 % загальної кількості населення, на Лівобережжі — 1,7 млн. чол., або 35 % і на Півдні України — 600 тис, або 25 % усього населення.

Оскільки в Україні були родючі землі, у ряді районів зручні умови для експорту продукції і, отже, сприятливі можливості для ведення власного господарства поміщиків, основною формою експлуатації селян-кріпаків була панщина, відробітна рента. На оброці тут було лише трохи більше 1 % кріпаків, решта — майже 99 % — відробляли панщину.Зі збільшенням на внутрішньому й зовнішньому ринках попиту на хліб та інші сільськогосподарські продукти, поміщики, щоб якнайбільше виробити цих продуктів для продажу, посилювали феодальну експлуатацію своїх селян, часто доводячи її до крайніх, нелюдських меж. Насамперед, розширюючи свою власну ріллю й пасовища, поміщики зменшували або й зовсім відбирали в селян їхні надільні землі, переводили їх на віддалені або неродючі грунти. Ще в другій половині XVIII ст. на Лівобережжі в користуванні селян перебувало 75 % всієї поміщицької землі (без лісу), а наприкінці 50-х років XIX ст.— лише 39 %. Напередодні реформи 1861 р. селянськими наділами було зайнято на Правобережжі 37 % поміщицьких земель, а на Півдні, в Новоросії —14,3%. Багато селян були зовсім позбавлені наділів (халупники), інші мали тільки садибу (городники). Значну частину обезземелених селян поміщики переводили в число дворових людей, які постійно жили й працювали в панському маєтку. Якщо за дев'ятою ревізією (1850—1852 pp.) на Україні дворових налічувалося 56,5тис.чол. (по Росії — 519,4 тис), то за десятою ревізією (1857—1859 рр.) їх уже числилося 180 тис.чол. (по Росії — 723,7 тис.чол.). Крім того, поширювалася місячина, коли поміщик зобов'язував селянина постійно, щоденно працювати на панщині, а за це видавав місячне утримання натурою (місячину).

Прагнучи діставати якнайбільше зиску, поміщики примушували працювати своїх кріпаків на панщині 4—5— 6 днів на тиждень, а то й у неділю. Щоб зацікавити селян працювати інтенсивніше, вони вдавалися до урочної системи, при цьому часто визначали такі на день «уроки», що їх треба було відробляти по 2—3 дні.Крім відробляння панщини, поміщики змушували селян виконувати різноманітні інші повинності — рубати ліс, перевозити поміщицькі продукти на ринок, вартувати маєток, прясти нитки, вибілювати полотно, а також платити різні грошові й натуральні побори (приносити панові мед, курей, качок, яйця тощо).

Нарешті, поміщик повністю розпоряджався особою селянина-кріпака — він міг його продати, подарувати, програти в карти, віддати в рекрути. Поміщики жорстоко знущалися з селян, катували їх, забирали до себе й ґвалтували жінок та дівчат, розлучали батьків і дітей, одним словом, фактично були повними господарями особи й життя селянина і його сім'ї.20 лютого 1803 р. уряд Олександра І видав указ про «вільних хліборобів», за яким поміщики діставали право відпускати за викуп селян (за взаємною згодою) на волю з наділенням їм у власність землі. Однак цей указ реального значення не мав, бо на кінець 50-х років в Україні було тільки 11 тис. «вільних хліборобів» (всього по Росії 153 тис. чол.). До того ж вони, крім викупу поміщикам, платили подушну подать, відправляли рекрутську і земські повинності, не відчуваючи, отже, істотного полегшення.

2 квітня 1842 р. було видано царський указ про зобов'язаних селян. Він надавав поміщикам право укладати з селянами, за взаємним погодженням, договори про наділення їх землею за певні повинності — відробляння панщини або сплату грошового оброку. Після укладення й затвердження договору такі селяни називалися зобов'язаними селянами. їх становище нічим істотно не відрізнялося від звичайних кріпаків, оскільки вони залишалися прикріпленими до землі поміщика, мусили виконувати на його користь повинності, а він зберігав за собою повне право власності на всі землі, право управління всіма селянами й право вотчинної поліції. До того ж на 1855 р. зобов'язаними в Україні, в основному в Подільській губернії, стали всього приблизно І0 тис.чол.

33.Характеристика структури землеволодіння в перш. пол. ХІХ ст.

На початок XIX ст. економіка України залишалася феодально-кріпосницькою. Економічну основу феодально-кріпосницької системи становила приватна власність поміщиків на землю. В середньому по Україні напередодні скасування кріпосного права в 1861 р. у власності поміщиків перебувало понад 70 % всієї землі. По окремих місцевостях частка поміщицьких земель була такою: на Правобережжі — в Київській, Подільській ї Волинській губерніях поміщикам належало 3/4 всіх земель, а орних ще більше, на Лівобережжі — у Полтавській і Чернігівській губерніях у руках поміщиків було 70 %, а в Харківській губернії — 68 % всієї землі, на півдні — в Катеринославській і Херсонській губерніях — поміщицьких земель було понад 68 %. Для Правобережжя й Південної (Степової) України характерною була наявність великих поміщицьких латифундій. Так, на Правобережжі 34 % кріпосних селян належало 240 найбільшим магнатам. На Лівобережжі поміщицьке землеволодіння було більш роздробленим.

На Правобережжі графам Браницьким, наприклад, належало близько 300 тис. десятин, князю Лопухіну — 100 тис. десятин. Багато земель роздав царський уряд поміщикам і великим урядовцям на півдні України. Так, барон Штігліц мав 126 тис. десятин, князь Воронцов — 100 тис, князь Лопухін — 100 тис, графиня Скавронська — 55 тис, князь Кочубей — 47 тис. і т. п.

Селяни, які сиділи на поміщицькій землі і були прикріпленими до неї, залишалися, як і раніше, власністю поміщиків, їх кріпаками. Всі поміщицькі землі розподілялися на дві частини: на одній частині велося власне поміщицьке господарство, другу частину становили селянські наділи, і перебували в користуванні селян і за які вони змушені були відробляти на поміщика панщину або платити оброк. Була й друга велика група селян — державні селяни.

35-36. Становище державних селян.

Великою й неоднорідною за своїм складом була група державних (казенних) селян. У 1857 р. державних селян на Україні було понад 5,2 млн. чол. або близько 50 % селянського населення, в тому числі на Лівобережжі — 53%, на Правобережжі — 22% і на Півдні — 51 % (всього по Росії було понад 16 мли. чол. державних селян). До числа державних селян належали селяни, що жили на казенних і власних землях, козаки Чернігівської й Полтавської губерній, селяни-однодвірці (походили з російських служилих людей і здебільшого мали лише двір), кіннозаводські селяни, вільні хлібороби, іноземні колоністи, колишні старостинські, коронні й монастирські селяни, селяни, приписані до казенних промислових підприємств, євреї-землероби, вільні матроси, нижні військові чини і їхні діти та ін. Значна частина державних селян України (на середину 50-х років 674 тис. чол.) була на становищі військових поселенців.

Сидячи на державній (казенній) землі, будучи власністю держави (казни) і вважаючись особисто вільними, державні селяни за характером відбування повинностей розпадалися на дві групи. Одна група — це селяни, які платили на користь держави, в казну оброк (податки грошима й натурою) і перебували, отже, на оброчному становищі. На оброчному становищі була більшість державних селян Лівобережної й Південної України. Друга група — це селяни, які перебували на так званому господарському становищі. Села, в яких жили ці державні селяни, віддавалися казною на певний час поміщикам-посесорам в оренду. Селяни мусили виконувати на них панщину та інші повинності. Фактично вони були в такому ж тяжкому становищі, як і поміщицькі селяни-кріпаки. На господарському становищі перебувала переважна частина державних селян Правобережної України, Білорусі і Прибалтики.

Як і поміщицькі селяни, державні селяни зазнавали дедалі більшого гноблення й експлуатації від феодальної держави та поміщиків. Особливо тяжким було становище державних селян Правобережної України, які перебували на господарському становищі. Взявши в тимчасову оренду казенний маєток, поміщик-посесор ставав повним його господарем і намагався дістати від державних селян, які там жили, якнайбільше зиску. З цією метою він зменшував селянські наділи і за цей рахунок розширював свої власні ґрунти, збільшував розміри панщини, чиншу й натуральних данин. Крім постійної панщини (не менше 2—3 днів на тиждень), орендар змушував селян відбувати й численні додаткові повинності: ґвалти або згони (гуртові сільськогосподарські роботи), шарварки (гуртові будівельно-ремонтні роботи), варту, подорожчизну та ін. Разом з панщиною селяни мали давати орендареві натуральні данини — хлібом, яйцями, птицею, медом та іншими продуктами, а також платити різні грошові збори. Хоча розміри повинностей і фіксувалися в люстраціях, інвертарях, контрактах, але фактично вони залежали від волі поміщика-посесора, бо ніякого контролю з боку царських властей не було. До того ж селяни мусили ще платити на користь держави подушний податок та різні земські збори, які весь час зростали.

Державні селяни Лівобережної й Південної України, які були прикріплені до землі й перебували на оброчному становищі, платили в казну великі податки: подушне, оброк, земські й мирські збори, відбували рекрутську, гужову, шляхову, будівельну та інші повинності.

В цілому розміри податків державних селян трохи більше, ніж за століття, від 20-х років XVIII ст. до 30-х років XIX ст., зросли в 9—10 разів. На податки в селянина ішло не менше 40 % річного доходу.

Дедалі зростаюча експлуатація державних селян — відбирання в них поміщиками земель, зростання панщини та інших повинностей, невпинне збільшення податків і поборів, нестримне знущання й сваволя орендарів та урядовців — вели до розорення, фізичного вимирання державних селян, до різкого падіння платоспроможності казенного села, зростання недоїмок і зменшення доходів казни, а також до посилення невдоволення селян і піднесення селянських рухів.Реформа управління державними селянами.

Щоб послабити гостроту селянської боротьби й піднести платоспроможність казенного села, царський уряд в 1837—1841 pp. провів реформу управління державними селянами. Було створено міністерство державних маєтностей на чолі з генералом графом П. Кисельовим. Йому були підпорядковані губернські палати державних маєтків, які через окружних начальників і мали управляти державними селянами. На місцях державні селяни дістали право обирати сільські й волосні управління, сільські й волосні розправи (суди), повністю залежні від царських чиновників. Частково збільшувались земельні наділи державних селян, влаштовувалося переселення останніх у багатоземельні місцевості, вводився оброк із землі й доходів від промислів замість подушного обкладення.

Відповідно до виданого в 1839 р. положення про управління державними маєтностями у західних губерніях на Правобережній Україні, в Білорусі й Литві почалася ліквідація здачі казенних маєтків в оренду поміщикам і переведення державних селян на оброчне становище, яке завершилося тільки в 1859 р.

Реформа управління державними селянами, хоч і внесла деякі зміни в їхнє становище, в цілому не ліквідувала їх феодальної залежності й експлуатації, не поліпшила їх забезпеченості землею, не припинила їхнього руйнування й деградації, а лише відкрила деякі шляхи для більш швидкого зростання заможної групи селян і, отже, для швидшого розвитку капіталістичних відносин.

38.Тенденції розвитку промисловості перш. пол. XIX ст.

Промисловий переворот (промислова, технічна революція) – сутність якого полягала у переході від ручної до машинної праці. В різних країнах, в різні історичні періоди промисловий переворот, або революція мали свої особливості. В українських землях (у більш завершеному вигляді в Наддніпрянщині) промисловий переворот пройшов дві стадії:

у 40–50 рр. ХІХ ст. промисловий переворот розпочався в легкій промисловості, і був ініційований «знизу», завдяки підприємницькій активності окремих вихідців з різних соціальних груп – дворянства, купецтва, міського населення, кріпосних селян;

у 60–80 рр. ХІХ ст. промислова революція триває й охоплює галузь важкої промисловості, транспорту. Тут ініціатором змін в економіці виступає уряд, що було зумовлено його невдачами, прорахунками в зовнішньополітичній та воєнній сферах (Кримська війна), котрі показали неефективність та застарілість економіки в Російській імперії. Словом, промислова революція на цьому етапі відбувалася «зверху» і була пов’язана з інтенсивними процесами індустріалізації економіки окремих українських територій, зокрема півдня.

См.також 37

37.Завершення технічного перевороту в промисловості.

Промисловий переворот (технічна революція) в Україні розпочався в 40–50 рр. ХІХ ст. з легкої промисловості, зокрема з галузі цукроваріння. Центром цукроваріння та бурякосіяння традиційно вважалося правобережжя. Цукрове виробництво в Україні виникає у 20-ті рр. ХІХ ст. Лідерами цукроваріння були відомі магнати правобережжя – Сангушки, Потоцькі, Браницькі, Бобринські. Фірма Яхненків і Симиренка та модернізація цукрової галузі

Справжній переворот у цукровій промисловості України пов’язаний з діяльністю «Торгового дому Яхненків і Симиренка». Колишні кріпаки, брати Кіндрат, Терентій, Степан Яхненки та їхній зять Федір Симиренко, викупившись з неволі, почали займатися торгівлею зерном, худобою, орендою землі та будівництвом млинів. У 20-ті рр. ХІХ ст. це вже були заможні люди, вони мали мережу магазинів, крамниць та товарних складів в Одесі, Севастополі, Миколаєві. Фірма братів Яхненків і Симиренка мала не суто комерційний, а торгово-промисловий характер. Головою підприємства був Кіндрат Яхненко. На 1840-і рр. припадає розквіт фірми Яхненків і Симиренка. Саме в цей час, коли внаслідок аграрної кризи ціни на зерно знизилися, підприємливі купці Яхненки-Симиренки почали скуповувати цукор на цукроварні графа О.Бобринського і збувати його через мережу своїх магазинів на півдні України. Закордонна техніка, устаткування для процесів цукроваріння було дуже дорогим і щоб заощадити кошти, керівники підприємства вирішили збудувати свій машинобудівний завод, щоб не залежати від постачань устаткування з Франції. Для вивчення нових досягнень у галузі харчового машинобудування фірма відрядила Платона Симиренка до заводів Парижа та Брюсселя.

П.Симиренко привіз із закордону нові зразки металообробних верстатів та високоосвічених фахівців. Спорудження першого українського машинобудівного заводу відповідало останнім вимогам технічного прогресу, він мав 8 парових машин, 38 горнів, 28 станків."Цукрова лихоманка" в Україні 1840-х рр.

Важливим результатом діяльності підприємства Яхненків-Симиренків стало створення конкурентного середовища в галузі цукроваріння, що призвело до технічного переоснащення цукрової промисловості в Україні. Цукроварні підприємливих купців слугували взірцем для реконструкції цукровиробництва в краї. Сусідні поміщики-цукровари приїжджали на Ташлицький завод запозичувати передовий досвід та новітні технології. На той момент на більшості цукроварень Правобережжя варили цукор примітивним способом – у величезних чанах, опалюваних дровами, що вело до варварського знищення навколишніх лісів.

Родовита знать – власники цукроварень – Бобринські, Енгельгарди, Сангушки, Браницькі, Потоцькі під враженням досягнень заводів купців Яхненків-Симиренків почали переводити свої цукроварні на парове устаткування.Модернізація харчової промисловості в Україні

Наприкінці 70-х рр. ХІХ ст. промисловий переворот розпочався у харчовій промисловості України. Парове устаткування активно впроваджувалося в таких галузях як борошномельна, горілчана, тютюнова. На кінець 70-х рр. в цих галузях нараховувалося 1827 паровиків.

Промисловий переворот у борошномельній промисловості означав впровадження у виробничий процес парової техніки та високопродуктивних вальцьових верстатів, які почали використовувати звичайні сільські млини. Переробка збіжжя почала зосереджуватися у 80-х рр. на великих борошномельних підприємствах. Провідними центрами капіталістичного млинарства, як вважає Т.Лазанська, були міста, де застосовувалися найдосконаліші та найпотужніші парові машини: в Одесі – 22 млини (виробляли борошна на 30 млн. крб.), Єлисаветграді – 8, Києві – 7, Полтаві – 6, Кременчуку – 8, КатеринослТаким чином, промисловий переворот розпочинається і набуває обертів в українській харчовій галузі, лідером якої було цукроваріння. Промисловий переворот в Україні відбувався досить швидкими темпами. Перехід від ручної праці до парової енергетики протягом 2–3 десятиліть став можливим завдяки використанню європейського досвіду індустріалізації, що розпочалася на Заході у XVIII ст. і тривала набагато довше ніж в Росії та Україні, а також з огляду впровадження сучасних західних технологій і машинної техніки. В цукровій промисловості був використаний дифузійний спосіб виробництва.

На кінець 70-х рр. промисловий переворот, який розпочався з першої половини 40-х рр. «цукровою лихоманкою», імпульс до якої подала смілива підприємницька діяльність українських модернізаторів братів Яхненків та Симиренка, практично завершився. Цукрова галузь посіла одне з провідних місць у структурі економіки України. Небачені успіхи української цукропромисловості стимулювали розвиток сільськогосподарського машинобудування, осередком якого стає південь України.

39.Внутрішня і зовнішня торгівля у перш. пол. XIX ст.

Розвиток капіталістичного укладу в сільському господарстві й промисловості, поступове відокремлення промисловості від землеробства, збільшення кількості неземлеробського населення, пожвавлення товарно-грошових відносин зумовлювали розширення внутрішнього ринку, економічних зв'язків між містом і селом, внутрішньої торгівлі.

Специфічною особливістю розвитку промисловості й торгівлі в Україні у першій половині XIX ст. було дедалі ширше проникнення в українську економіку, за сприяння царського уряду, російських купців і промисловців. На кінець першої половини XIX ст. в Україні дуже зміцнився й захопив панівні позиції російський торговельно-промисловий капітал, відтісняючи на другий план і затримуючи розвиток української промисловості.

Важливу роль у завоюванні російськими купцями й підприємцями українського ринку відігравала ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарків, з них на Україні — 1953, тобто 40 %. На ярмарки України привозилось 40 % і продавалось 26 % товарів, якими торгували на усіх ярмарках Росії. Найбільшими на Україні були ярмарки: Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський у Харкові, Іллінський у Ромнах (із 1852 р. у Полтаві), Воздвиженський у Кролевці, Київський контрактовий (переведений до Киева у 1797 р. з м. Дубно), Георгіївський у Єлисаветграді, Онопріївський у Бердичеві. З центральних промислових губерній Росії — Московської, Володимирської, Костромської, Тульської, з Уралу та інших місць на ярмарки України привозилося багато різноманітних промислових товарів, серед яких перше місце займали вироби текстильної та залізоробної промисловості — бавовняні, шовкові, шерстяні й лляні тканини, залізо, залізні, чавунні, галантерейні товари та ін. У 50-х роках XIX ст. на українських ярмарках щорічно продавалося на 22 млн. крб. тканин, виготовлених на російських підприємствах, що становило близько третини продукції всієї текстильної промисловості Росії. У той же час у російські, передусім центральні губернії, у яких розвивалася промисловість, з України вивозилися в основному сільськогосподарські продукти і сировина — хліб, вовна, прядиво, сало, худоба, тютюн, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, худоба, .зокрема коні, деякі промислові і ремісничі товари, в першу чергу горілка, цукор, поташ. Крім того, на українських ярмарках торгували товарами, які привозилися з інших районів Російської держави — Прибалтики, -Білорусі, Царства Польського, Бессарабії, Дону, Кавказу, а також із країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю.

Значне місце у внутрішній торгівлі відігравали сільські та міські базари, або торги, яких на 1861 р. у містах України налічувалося 12141 і які обслуговували місцеві ринки. Зростала в містах і постійна торгівля. Якщо в 1825 р. у містах України було 3662 крамниці, то в 1861 p. — 15089.

Одночасно з внутрішньою розвивалася також зовнішня торгівля країни, в якій значне місце займала і Україна. Якщо на початку XIX ст. торгівлю з країнами Західної Європи Росія вела в основному через Балтійське море, то протягом першої половини XIX ст. неухильно зростала роль чорноморсько-азовських портів — Одеси, Бердянська, Маріуполя, Херсона, Ростова, Таганрога, через які у 50-х роках уже йшла третина всього експорту. Важливе значення мало надання Одесі царським маніфестом 1811 р. на 30 років порто-франко, тобто права безмитного ввозу і вивозу товарів (існувало до 1859 p.). Це було зроблено на користь поміщиків і на шкоду розвитку промисловості.

Змінювалася також структура як експорту, так і імпорту. На перше місце висунувся вивіз хліба, за ним ішли сало, прядиво, потім вовна. Взагалі продуктів землеробства вивозилося 57,4 % всіх експортованих товарів, продуктів тваринництва — 20,1%, а промислових виробів — усього — 6,6 %. На кінець першої половини XIX ст. значно зменшився довіз бавовняних тканин, цукру, шовку і шовкових тканин, а довіз шерстяних тканин припинився зовсім. Зате почався імпорт різних машин і апаратів.

З України через сухопутні митниці, чорноморсько-азовські і частково балтійські (Данціг і Ригу) порти експортувалися за кордон — в Англію, Францію, Італію, Австрію, Пруссію, Туреччину, Молдову та інші країни різноманітні товари, передусім сільськогосподарські продукти і сировина, — хліб, особливо пшениця, яка становила 90 % всього хлібного експорту з чорноморсько-азовських портів, борошно, вовна, шкіри, топлене сало, масло, щетина, рогата худоба, коні, свині, вівці, мед, віск, риба, риб'яча ікра та ін., а також деякі промислові товари — канати, вірьовки, полотно, свічки, поташ. За 1812—1859 pp. із чорноморсько-азовських портів було вивезено 92 млн. четвертей хліба, що складало 41 % експорту хліба з Європейської Росії. Із 15 млн. пудів вовни, вивезеної протягом 1830—1859 pp. із Європейської Росії, 7800 тис. пудів, більше половини, було вивезено з чорноморсько-азовських портів.

З-за кордону імпортувалися насамперед продукти й предмети розкоші — вина, оливкова олія, шовк, какао, перли, фрукти, дорогий одяг і взуття, цукор, кава, чай, прянощі, цукерки, варення тощо. З розвитком капіталізму й капіталістичної промисловості дедалі більше довозилося машин, устаткування, механізмів, знарядь праці.

40.Виступи "робітних людей" у перш. пол. XIX ст.

Із формуванням і збільшенням чисельності кріпосних і вільнонайманих робітників, виникає робітничий рух. Цей рух в Україні зароджується як протест робітників проти нестерпних умов життя. Але оскільки в першій половині XIX ст. робітників було ще мало, пролетаріат тільки починав виділятися з загальної маси селянства та ремісників, не склався як клас і не був здатний до самостійної політичної дії, то виступи робітників були стихійні, роздроблені, локальні, не освітлені політичною свідомістю, близькі за своїм характером і формою до селянських виступів. Як і селяни, робітники надсилали скарги в урядові установи і цареві, втікали з виробництва, громили й підпалювали підприємства, ламали машини, били фабричне начальство, відкрито повставали. Разом із тим уже в першій половині XIX ст. робітники як зародок нового класу — пролетаріату, стали дедалі частіше вдаватися до страйків, що з часом перетворяться на одну з основних форм боротьби робітничого класу.

У 1805 р. припинили роботу вільнонаймані робітники (21 чол.) друкарні Києво-Печерської лаври. Це був один із перших робітничих страйків в Україні. У зв'язку з ростом цін на продукти робітники зажадали збільшення заробітної плати. Оскільки замінити робітників-друкарів було ніким, лаврське начальство змушене було задовольнити вимоги страйкарів.

Кілька разів протягом першої чверті XIX ст. (1809 p., 1818 p., 1822 p.) проти жорстокої експлуатації і свавільних дій, знущання адміністрації протестували селяни-робітники, приписані до Луганського ливарного заводу, який був у віданні казни. Вони подавали скарги катеринославському губернаторові, цареві, але їх становище не поліпшувалось У 1818 p., а потім у 1822 р. робітники припиняли роботу; Однак їх страйки були придушені. «Найголовніші призвідці й підбурювачі», тобто робітничі ватажки, були побиті різками.

У 1823 р. виступили кріпосні робітники Машівської суконної мануфактури у Шептаківській волості Чернігівської губернії. Раніше вона була власністю графа Розумовського, а в цей час його зятя графа С. Уварова. У цій мануфактурі, що виробляла солдатське сукно для армії, працювали 962 робітники-кріпаки, переведені сюди з трьох чернігівських маєтків Розумовського. Умови праці й життя їх були нестерпними: працювали вони по 15—18 годин щодня весь рік, ніякої платні й харчів не одержували, утримувалися за рахунок родин, які відробляли панщину й виконували всі повинності та сплачували податки на панів і державу, їх безборонно били й знущалися над ними наглядачі. Але й цього Уварову здалося замало. У листопаді 1823 р. він розпорядився збільшити норми виробітку сукна на 50 % (з 5 до 7,5 аршина на день). Робочий день був подовжений до 21 години, але й за цей час робітник виконати встановленої норми не міг. Робітники послали до Чернігова 23 своїх представників зі скаргою до губернатора, вимагаючи поновити старі норми. Відмовляючись виконувати нові норми, вони заявляли, що «готові краще йти в тюрму, на Сибір або в солдати». Відділ земського суду визнав виступ робітників «безпідставним, що заслуговує суворого законного покарання». Власті вдалися до військової сили, і робітники були приведені в «безмолвное повиновение». 18 чол. з числа тих, хто ходив зі скаргою до Чернігова, були заарештовані, зазнали тілесних покарань і по 2,5 року відсиділи в тюрмі.

41.Основні прояви початку нового українського національного відродження у перш. пол. XIX ст.

Причина - занепад українського культурного життя.

На Правобережній Україні, приєднаній до Росії від Польщі, царський уряд, крім того, що повертав населення від унії до православ'я, ніяких змін для українських селян-кріпаків не вніс. Панівною силою там були польські магнати й шляхтичі, вони продовжували гнобити й визискувати українських селян, які залишалися темними й неосвіченими. Середні школи й заснований у містечку Кремінці на Волині ліцей мали польський характер і були розсадниками польської освіти й культури.

В Лівобережній Україні і на Слобожанщині царський уряд, ліквідуючи автономне управління, разом з тим намагався повністю русифікувати українців, знищити їх відмінності від росіян. Заборонялося друкування українських книг, було наказано перевести викладання в Київській академії та інших школах України на російську мову.

Таким чином, на кінець XVIII — початок XIX ст. автономія України була повністю ліквідована.

Перші кроки відродження: вивчення минувшини.

Панівна верства — козацька старшина, хоча й перетворювалась на російських дворян і русифікувалась, але, особливо на Лівобережжі й Слобожанщині, де ще була жива пам'ять про козацтво й гетьманщину, про їх славу й доблесть, не відірвалась повністю від української національної стихії. її найбільш освічені і кращі представники виявляли дедалі більший інтерес до історії України, до рідної минувшини, до козацької слави. З-поміж нащадків козацьких старшин виділилася ціла група любителів української минувшини, таких, як відомий збирач історичних документів Андріян Чепа (1760— бл. 1822, Василь Полетика (1765—1845), В. Чарниш, І. Калинський та ін., які пильно збирали різноманітні пам'ятки старовини (літописи, гетьманські статті, універсали, дипломатичне листування тощо) і на їх основі писали свої твори («листи», «мнения» та ін.), в яких прославляли минуле України, описували подвиги козацтва й доводили право всіх українських старшин на звання.

В останні десятиліття XVIII ст. розробляли українську історію Г. Полетика, П. Симоновський, С. Лукомський, В. Рубан, Ф. Туманський, О. Рігельман, О. Шафонський, Я- Маркович та ін.

Особливо велику роль у національному відродженні відіграла «Історія русів» — історично-літературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. Весь виклад історії України з давніх часів до 1769 р. автор підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність з усіма народами.

Значним кроком у розвитку української історіографії була «Історія Малої Росії» Д. Бантиша-Каменського, видана за допомогою малоросійського генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна в 1822 р. Це — перша узагальнююча праця з історії України, написана з широким використанням матеріалів із московських і українських архівів. Велику роль у національному вихованні українського суспільства відіграла п'ятитомна «Історія Малоросії» М. Маркевича, видана в 1842—1843 pp. у Москві.

Українська народна мова.

Для розвитку українського національного відродження велике значення мало видання в 1798 р. в Петербурзі поеми І. П. Котляревського «Енеїда», написаної українською народною мовою, народної за змістом і духом. «Енеїда» започаткувала нову українську літературу і перетворення народної мови на літературну українську мову. У 1819 р. на сцені Полтавського театру вперше були поставлені п'єси. І. Котляревського «Наталка-Полтавка» і «Москаль-чарівник», написані теж українською народною мовою.

Становлення української літературної мови відбувалося в запеклих суперечках. Справа в тому, що російські й польські великодержавники твердили, що українська мова не окрема мова, а говірка російської або польської мов. На захист української мови виступили відомі вчені І. Срезневський, М. Максимович, О. Волинський та ін. Ще в 1805 р. російський філолог О. П. Павловський підготував першу граматику української мови, яка була видана в Петербурзі в 1818 р.

Етнографічні студії і нова українська література.

Ідея народності, як виявлення національної свідомості і самобутності, стала основним девізом романтиків — письменників, художників, учених. Романтики своїм покликанням вважали вивчення життя народу — його історії, культури, мови, поезії, психології, побуту. Розгорталися етнографічні дослідження, насамперед збирання й публікація пам'яток народної творчості. Були видані збірки українських народних дум і пісень, підготовлені М. Цертелевим (1819), М. Максимовичем (1827, 1834, 1849), П. Лукашевичем (1836). Центром українського романтизму і національно-культурного відродження в перші десятиліття XIX ст. став Харків, де в 1805 р. — турботами В. Каразіна почав працювати університет. Саме в Харкові в 1812 р. стала видаватися перша в Східній Україні газета «Харковский еженедельник». Пізніше виходили інші газети, журнали і альманахи.

У західноукраїнських землях, які входили до складу Австрійської монархії, у 30-х роках XIX ст. у Львові створився і діяв студентський гурток, що дістав назву «Руської трійці». Його засновники М. Шашкевич, І. Вагилевич та Я. Головацький, прагнучи до відродження й розвитку української мови й культури, підготували й опублікували альманах «Русалка Дністровая» (1837), який містив українські народні думи, історичні пісні та інші пам'ятки народної творчості.

Одночасно з розгортанням етнографічних студій і оприлюдненням пам'яток народної творчості у перші десятиліття XIX ст. розвивалася нова українська література. Найвидатнішими її творцями в дошевченківський період були І. Котляревський, П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, М. Шашкевич. Для їхньої творчості характерним було дальше впровадження в літературу української народної мови, широке відображення народного життя й світосприйняття, ґрунтування на народнопоетичній, фольклорній основі, великий інтерес до минулого, його опоетизування, створення романтизованого образу рідного народу.

42.Зародження українського національного руху в Галичині.

Одночасно з польським розвивався й український національний рух. У 30-х роках у Львові, серед прогресивно настроєних українських студентів духовної семінарії і Львівського університету склався гурток, ,який за те, що його засновники Маркіян Шашкевич (1811—1843), Іван Вагилевич (1811—1866) і Яків Головацький (1814—1888) розмовляли в університеті й семінарії українською («руською») мовою, був прозваний реакційними студентами «Руською трійцею». Ця назва й закріпилася за гуртком. До цього гуртка, крім засновників, входили Г. Ількевич, М. Кульчицький, М. Устиянович та ін.
Члени гуртка вивчали рідну мову, літературу, етнографію, історію, життя народу, слов'янські літератури й вважали необхідним підняти народ з темряви, освічувати його, розвивати його національну свідомість, мову, культуру. Виступали проти тих, хто відмовлявся від рідної української мови, вважаючи її «хлопською.

Найбільш значною заслугою Шашкевича, Вагилевича й Головацького було видання в 1837 р. у Будапешті збірки «Русалка Дністровая», яка, за влучним висловлюванням академіка О. Білецького, є «перша заявка народу Західної України про своє існування, про свою національну гідність». У цій збірці були опубліковані українські народні думи, історичні пісні (про Довбуша, опришків, Морозенка, Коновченка та ін.), обрядові пісні-колядки, веснянки (га-гілки), весільні пісні (ладкання), жіночі пісні, колискові, оригінальні поезії і прозові твори Шашкевича, Вагилевича і Головацького, переклади сербських народних пісень, уривки давніх рукописів та ін.

Усім своїм змістом, живою народною мовою «Русалка Дністровая» пробуджувала любов до рідної культури й землі, піднімала національну самосвідомість західноукраїнського населення, почуття його єдності з усім українським народом і непорушного братерства з іншими слов'янськими народами. Вона оспівувала героїчну визвольну боротьбу народу проти іноземних поневолювачів, кликала до протесту проти кріпосницького й національного гноблення, виховувала гаряче співчуття до тяжко експлуатованих мас.

У 40-і роки український національний рух у Східній Галичині продовжував розвиватись. У 1846—1847 pp. брати Іван та Яків Толовацькі видали дві книжки альманаху «Вінок русинам на обжинки». Важливе значення мала публіцистична стаття Якова Головацького «Становище русинів у Галичині», опублікована під псевдонімом Гаврило Русин у лейпцігському журналі «Щорічник із слов'янської літератури, мистецтва і науки» в 1846 р. У ній автор засуджував феодально-кріпосницький абсолютистський режим в Австрійській монархії і ратував за поліпшення становища народних мас. Висувалися вимоги скасування панщини або заміни її чиншем і зменшення завдяки цьому залежності селян від гніту поміщиків, поліпшення становища працюючих у мануфактурній промисловості й торгівлі, піднесення культури шляхом поширення загальнокорисних знань рідною мовою, запровадження шкільного навчання рідною мовою, викладання й дослідження української мови у вищій школі, розвитку літератури. У названій статті Я- Головацький фактично вперше сформулював і проголосив соціально-економічні і політичні програмні вимоги українського національно-визвольного руху у Східній Галичині.

Отже, як польські, так і українські прогресивні громадські діячі були настроєні проти австрійського абсолютизму, проти його колоніальної політики, співчували гнобленим народним масам, картали кріпосництво, збирали й публікували пам'ятки народної творчості.

43.Значення народних рухів у перш. пол. XIX ст.

На відміну від дворянської опозиції режиму, що мала організовані форми (таємні політичні організації, програмові документи, визнаних лідерів, певні форми соціальної свідомості та політичної культури), народна протидія визначалася аморфністю форм і відсутністю політичної ідеології. Протестна реакція селян на посилення соціального визиску і зв’язку з трансформацією основ економічного життя при переході від аграрного до індустріального суспільства мала стихійний, неорганізований характер.

Загалом, кількість селянських виступів мала тенденцію до зростання: у другій чверті ХІХ ст. їх стало в 2,5 рази більше ніж у першій. Протягом 1826–1847 рр. в Україні відбулося 250, а в 1848 р. лише в Правобережній Україні – 330 виступів. Впродовж 1849–1854 рр. соціальне напруження стало спадати, відбулося тільки 104 виступи і лише 40 з них набули масового характеру.

45.Повернення запорозьких козаків з-за Дунаю. Утворення Азовського козацького війська.

Азовське козацьке військо – іррегулярне формування військової структури Російської імперії створене іменний указом від 27 травня 1832 року з козаків і райї Задунайської Січі, міщан Петровського посаду, до яких згодом були приєднані казенні селяни Новоспаського селища та малоросійські козаки із Чернігівської губернії. Ядром цього військового з`єднання стало населення козацької вольниці за Дунаєм. На початку російсько-турецької війни 1828 – 1829 років 218 січових козаків та 578 душ “некозацького стану” на чолі з кошовим отаманом Й.Гладким повернулося до Росії.17 Перехід відбувся всупереч бажанню більшості Задунайського козацтва залишитися в Добруджі. Вихідці із турецьких володінь принесли із собою військову канцелярію, похідну церкву, скарбницю, прапори, атрибути влади – бунчук та булаву. З цим перехід набував силу повернення козацького Коша в межі російської держави. Подія, що сталася, поклала край небезпечної у всіх відношеннях для абсолютистської монархії Задунайської Січі і водночас наразила на смертельну небезпеку українське населення, що залишилося в Подунав`ї. Головними причинами переходу задунайського населення в межі Російської імперії були причини соціально-економічного характеру, які визначили кризу Задунайської Січі, що проявилася в еволюції козацьких традицій та звичаїв. Утвердження капіталістичних елементів у всіх галузях козацького господарства, широке застосування найманої праці, подальший розвиток товарно-грошових відносин призвели до майнового розшарування задунайського населення і сприяли соціальній диференціації козацького товариства та мирного населення. Саме тому на початку 20-х років XIX століття на Задунайській Січі чітко простежуються дві непримиренні групи задунайців, інтереси яких розходяться як в економічному, так і в політичному плані. З одного боку, це заможна верхівка козацтва та райї – “дуки”, “срібляники”, з другого – “старі” козаки-бурлаки та сірома – “голоколінчики”, “безштаньки”. Перші мріяли повернутися на батьківщину та скористатися всіма тими правами і привілеями, які були обіцяні російським урядом, а голота та старе козацтво бажали залишитися за Дунаєм, бо не вірили обіцянкам російських чиновників і боялися втратити єдине, що мали, – волю.

46.Чорноморське козацьке військо.

Більша частина запорозьких козаків залишилася у Подніпров’ї. Козацька старшина, отримавши земельні наділи і російські військові ранги, влилася поступово до лав нового південного дворянства. Прості козаки займалися сільським господарством. Більшість зимівників було зруйновано, а запорожців переселено до слобід, як військових поселенців. Намісник краю князь Г.Потьомкін закликав запорожців вступати до пікінерських3 полків (копейні полки, що складалися з піших і кінних воїнів, озброєних списами), до яких козаки йшли неохоче.

На початку чергової російсько-турецької війни (1787–1791 рр.) Г.Потьомкін разом із запорозькою старшиною сформував нове козацьке військо, яке на відміну від Задунайського коша здобуло назву «Військо вірних козаків», а згодом стало називатися «Чорноморським козацьким військом». Чорноморське військо було організовано на зразок запорозького і нараховувало 12 тис. козаків, центром розташування стали Олешки. О.Суворов повернув новому війську деякі запорозькі клейноди. Старшина, щоправда, не обиралася, а призначалася Г.Потьомкіним. Кошовим отаманом став С.Білий, який загинув у боях під Очаковом. Його наступником був Захар (Харько) Чепіга. У 1790 р. Г.Потьомкін отримав титул «великого гетьмана чорноморського війська». Військо чорноморських козаків брало активну участь у воєнних діях, штурмі Очакова, підкоренні Бендер і турецької фортеці Хаджибей (на місці якої виникла Одеса), і де козаки заснували своє поселення Пересип.

Після смерті Г.Потьомкіна (1791), оборонця і гетьмана чорноморців, їх переселили на Тамань, згодом на річку Кубань, під орудою кошового А.Головатого. Тут було засновано Кубанське козацьке військо, яке протягом століття зберігало устрій, традиції, звичаї запорозького козацтва.

44.Бузьке та Усть-Буджацьке козацькі війська.

У 1787 р. було організоване Бузьке козацьке військо під командуванням російських офіцерів – спочатку полковника В.Скаржинського, а потім – О.Орлова. Військо нараховувало 1,5 тис. козаків і брало участь у російсько-турецькій війні. Після війни козаки оселилися на правому березі Бугу і несли прикордонну службу. Із започаткуванням Вознесенського намісництва, бузьких козаків перетворили на державних селян, що викликало їхнє незадоволення. З 1803 р. Олександр І відновив козацький стан. Уже в 1804 р. Бузьке козацьке військо налічувало 7 тис. осіб, отаманом був призначений донський козак, генерал І.Краснов. Загін бузьких козаків з 500 чол. брав участь у російсько-французькій війні, закордонному поході російської армії, взятті Парижу (1814). Олександр І "віддячив" бузьким козакам тим, що у 1818 р. перетворив їх на військових поселенців, створивши Бузьку уланську дивізію.

Нововербований полк та арнаути брали участь і відзначились в боях при Ларзі, Аржисі, Крайові (1770), Тульчі (1771). Таким чином, під час формування війська вони вже мали військовий досвід.

Після закінчення російсько-турецької війни і укладення Кючук-Кайнарджійського миру 1774 року до Росії відійшла територія між Дніпром і Південним Бугом. Прагнучи заселити і укріпити звільнений район, уряд в 1775 році поселив козаків Нововербованого полку й арнаутів у Херсонській (Миколаївській) губернії в межиріччі Інгулу, Єланця і Мертвоводу. Поселенцям було виділено 109.407 дес. землі для зайняття хліборобством, виноградарством, садівництвом та скотарством. В цьому ж році козаки і арнаути заселили населенні пункти Соколи (з 1789 року - м. Вознесенськ), де розміщувалось Військове правління, Раковиця, Новогригоріївське, Арнаутівка (тепер Дорошівка), Михайлівка, Троїцьке, Федорівське (тепер Нова Одеса), Скаржника (з 1803 р. - Білоусівка, тепер Трикати), Касперівка, Новопетровське, Себино, Гур'єво, Костянтинове, Баловневе, Матвіївка (тепер села у Вознесенському і Новоодеському районах Миколаївської області) [9].

12 лютого 1785 року через загострення російсько-турецьких відносин за наказом Катерини II з колишніх козаків Нововербованого полку й арнаутів було сформовано 1500-й козацький полк. Дещо пізніше, 6 червня 1786 року, він був поділений на 1- та 2-й Бузькі козацькі полки [10]. Командиром 1-го було призначено підполковника І. Касперова, командиром 2-го - майора П. Скаржинського. Полки зайняли кордонну лінію по Бугу від Мертвоводу до Інгулу.

УСТЬ-ДУНАЙСЬКЕ БУДЖАЦЬКЕ КОЗАЦЬКЕ ВІЙСЬКО — козацьке формування створене в 1807 р. із задунайських козаків, чорноморців та ін. категорій українського, російського, сербського населення, що мешкало на території Бессарабії, Молдови, Валахії. Основу війська становило задунайське населення, яке на початку російсько-турецької війни 1806–1812 рр. відгукнулося на заклик командуючого Молдавською армією генерала І.І.Міхельсона перейти на російський бік і вступити до волонтерських полків. 18 лютого 1807 р. І.І. Міхельсон від імені російського уряду видав маніфест, яким проголошував створення Усть-Дунайського Буджацького козацького війська і закликав вступати до його складу задунайських та чорноморських козаків, які перебувають у Молдавії, Волощині, Бессарабії та в інших турецьких областях. З метою залучення якомога більше задунайців до козацького формування командуючий Молдавською армією обіцяв створити військо за прикладом колишнього Запорозького

Центрами формування нового козацького війська визначалися м. Галац на правому березі Дунаю і м. Кілія на лівому. Кошовим отаманом був призначений колишній чорноморський писар майор І. Підлесецький (згодом Ф. Бучинський). В управлінні Усть-Дунайське Буджацьке військо в загальних рисах нагадувало Військо Запорозьке Низове. Воно складалося із 40 куренів: 38 йменувалося так, як і за часів Нової Січі, два інші називалися Болгарським і Сербським. Вступ козаків до куреня не регламентувався. Військо отримало пернач, військову печатку, прапори. Безпосередньо управляти козацьким формуванням мав Кіш на чолі з кошовим отаманом. Однак отамана і всю старшину обирали тепер не козаки із свого середовища, а призначав уряд. Загальне керівництво над Усть-Дунайським Буджацьким військом зосереджувалося в руках начальника Галацького військового загону генерал-майора П.М. Колюбакіна і кілійського коменданта інженера-полковника Є.Х. Ферера.

Формування нової військової одиниці російської армії йшло швидкими темпами. В травні 1807 р. воно нараховувало вже близько 15.000 чоловік (на момент ліквідації — 1.387 козаків). Усть-Дунайське Буджацьке козацьке військо було поділено на три частини: у піхоті на чолі із хорунжими Т. Гайдабурою і Д. Половим служило 750 чоловік; 200 козаків під керівництвом хорунжого І. Губи несли службу на Дунайській флотилії; кінний підрозділ у кількості 120 чоловік, очолюваний отаманом І. Підлесецьким, знаходився в Галаці. Служиле Усть-Дунайське козацтво брало активну участь у військових кампаніях 1807 р. Воно здійснювало розвідку в тилу ворога, несло форпостну службу, брало участь в облозі і взятті добре укріплених турецьких фортець Ізмаїла, Тульчі, Ісакчі, Браїлова, перехоплювало ворожі судна на Дунаї, здійснювало проводку пароплавів Дунайської флотилії через Кілійське гирло, брало участь у десантах.

У розпал війни 20 липня 1807 р. козацьке військо несподівано для усть-дунайців було ліквідоване імператорським указом. Головною причиною його ліквідації були фактори, що створили особливу специфіку в районі дислокації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська. Масові втечі селян, чорноморців, солдатів-дезертирів в Кілію і Галац з надією знайти волю на Дунаї, на “новій Запорозькій Січі”, скарги на усть-дунайців, які ніби-то займаються грабіжництвом і гайдамацтвом, нарікання поміщиків на те, що до козацького формування приймаються селяни-втікачі переконали уряд у необхідності ліквідації війська.

Після ліквідації Усть-Дунайського Буджацького козацького війська селяни-втікачі, солдати-дезертири, які ненадовго стали козаками, відбувши відповідні покарання, були повернуті на попередні місця свого проживання, близько 500 козаків перейшли на Кубань, значна частина усть-дунайців козацького походження розійшлася по селах і містах Бессарабії та знову втекла за Дунай.

49."Козацький міф" в Україні 19 ст.

Початок українського відродження традиційно пов’язують з виходом у світ першої частини «Енеїди» І.Котляревського(1798). Сам факт того, що автор одягнув персонажів вергілія в народне вбрання свідчив про тісний зв’язок «Енеїди» з народною памя’ттю про козацтво. Козацький міф становить підвалин української національної свідомості. На самих початках національного відродження пам’ять про козацьке самоврядування найкраще зберігалася на тих українських землях у Російській імперії, які мали різний ступінь політичної автономії аж до другюпол.ХVIIIст.: на Слобідській Україні (до 1765), Запорожжі(1775), Гетьманщині до 1785р. Ця пам’ять проявлялася на двох рівнях. На рівні простого народу козацькі традиції зберігалися серед закріпаченого селянства, для якого згадки про козацтво насамперед були пам’яттю про бунтівливу Запорозьку Січ з її особливими демократичними порядками й нетерпимістю до соціального та національного гноблення. На рівні нового українського дворянства, потомків козацької старшини, славне минуле України пов’язувалося з пам’яттю про козацьку державу Гетьманщину.

47. Повстання Чернігівського полку.

Збройний виступ 29.12.1825-3.1.1826. Виступ готувався Південним т-вом декабристів і його планували провести одночасно з Північним т-вом у Петербурзі. Декабристи розраховували підняти на повстання війська 3 корпусів- понад 50тис.чол. Згідно з планами декабристі виступ готувався на літо 1826р., але передчасна смерть О.І змусила членів Північного товариства виступити 14(25) грудня 1825р., виступ закінчився поразкою. Напередодні виступу було заарештовано керівника Південного т-ва П.Пестеля. Ситуація змусила членів т-ва негайно проводити виступ. В нових умовах вони повинні були підняти війська для захоплення Москви та Петербурга, скинення самодержавства і створення під Києвом укріпленого табору для боротьби з контрреволюцією. Повстання очолили керівники Васильківської управи Південного т-ва: ком. батальона Чернігівського полку С.Муравйов-Апостол і поручик М.Бестужев-Рюмін. 24.12 С. Муравйов-Апостол виїхав до Василькова, щоб повідомити командирів полків про майбутній виступ. 25.12. довідався у Житомирі про поразку виступу у столиці й прийняв рішення негайно починати повстання, однак командири полків А.Муравйов, В.Тізенгаузен, та І.Повало-Швейковський ігнорували його вказівки. 29.12. вони заарештували у с.Трилісах самого С.Муравйова-Апостола. Цього ж дня молоді офіцери В.Соловйов, А.Кузьмін, І.Сухинов та ін. звільнили Муравйова-Апостола. Повстання почалося 29.12. в с.Триліси виступом 5-ї роти Чернігівського полку, до якого незабаром приєдналися солдати 2-ї гренадерської роти із с.Ковалівки. 30.12 перед солдатами було зачитано «Православний катехізис», в якому містилися заклики до збройного повстання проти самодержавства. Війська йшли на Брусилів. У с.Велика Мотовилівка до повсталих приєдналися дві роти Чернігівського полку. Однак з’єднатися з іншими частинами не вдалося. Загальна кількість повстанців складала 1020 солдат і 18 офіцерів. Вирушили в напрямку Житомира, але їм перекрили дорогу і вони звернули на Білу Церкву. З 15.1.1826 поблизу сіл Ковалівки і Устимівки вони вступили в бій з військами ген.Гейсмара. Бл. 50 чол. Вбито. А.Кузьмін та І.Муравйов-Апостол покінчили диття самогубством. 895 чол було заарештовано і відправлено до Білої Церкви. С.Муравйова-Апостола і М.Бестужева-Рюміна повісили 13(25). 7.1826 разом з усіма декабристами. Офіцери В.Соловйов, І.Сухинов, О.Мозолевський були засуджені до довічної каторги. 100 солдат піддані тілесним наказанням, 805 чол.перевели на Кавказ. Чернігівський полк було розформовано. 

48.Катеринославське козацьке військо.

Історія Катеринославського козацького війська на сьогодні залишається майже недослідженою. В той же час, катеринославське козацтво посідало значне місце в історії Південної України. Перед усім, необхідно зауважити, що за часів свого існування Катеринославське військо включало до свого складу Бузьке козацьке військо, Чугуївський козацький полк, Чугуївську легкокінну команду, підрозділи калмиків, арнаутські команди та відділи Донського козацького війська. Військові селища катеринославських козаків були густо населені та обіймали величезну територію.Початок російсько–турецької війни 1787—1791 рр. призвів до появи нових козацьких формувань та до збільшення їх особового складу. Ця політика, яку проводив князь Г.О.Потьомкін-Таврійський, мала на меті подолати якісну та кількісну перевагу турецько-татарської кінноти, що проявилося під час минулої війни з Отоманською Портою. Саме тому, згідно з імператорським наказом від 3 липня 1787 р. з однодворців, поселених у Катеринославській губернії по колишній Українській лінії, було створено особливий козацький корпус за зразком Донського козацького війська. З 12 листопада 1787 р. корпус одержав назву “Катериносавське козацьке військо” або військо “Новодонських козаків”На чолі Катеринославського козацького війська, разом із донською старшиною нижчих щаблів, було призначено М.І.Платова.Наказом від 14 січня 1788 р. до складу Катеринославського козацького війська було включено всіх старообрядців, міщан і цехових Катеринославської, Вознесенської і Харківської губерній. Чотирма днями пізніше до складу Катеринославського війська було включено і Катеринославський кінний козацький полк, а 23 червня 1789 р. цей полк і Чугуївську легкокінну команду було перетворено на Чугуївський і Конвойний регулярні козацькі полки [11;17]. Постійне переформування частин війська катеринославських козаків свідчить про постійний пошук оптимального устрою козацьких формувань, який проводив уряд і особисто князь Потьомкін. Цей пошук призвів до виділення регулярних, згодом навіть гвардійських частин, з формування, яке підлягало розпуску після зникнення реальної загрози російським завоюванням. Катеринославське козацьке військо швидко перетворилось на значну військову силу. Коли 11 лютого 1788 р. було сформовано Катеринославський корпус передової варти [ще одна реорганізація війська – Р.Ш.] у його відділах нараховувалось 3684 чоловіка (старшина, 2400 козаків і 1016 калмиків) [4; Арк. 16зв.–17]. На травень 1792 р. Катеринославське козацьке військо вже об’єднувало в своєму складі різні регулярні і іррегулярні частини, багатонаціональні за складом, різні за вірою. Окрім Чугуївського регулярного козацького полку і Конвойного полку до Війська входили Малоросійський регулярний полк (863 чол.), Бузький полк (1533 чол.), полк полковника армії і кавалера Мартинова (1047 чол.), полк підполковника Бузіна (1091 чол.), полки прем’єр–майорів Радіонова (1038 чол.), Іловайського (1044 чол.), Платова (1134 чол.), Денісова (1042 чол.), полк війська Донського полковника Платова (1029 чол.), піхотна козацька команда прем’єр–майора князя Трубецького (1551 чол.), волонтерська арнаутська команда майора Гєржева (527 чол.) й 23 чоловіки, що очікували переводу, а разом — 14445 козаків на 18766 конях (включаючи тяглових коней)Під час бойових дій у війні 1787–1791 рр. козаки Катеринославського війська довели свою корисність у справі здобуття переваги над ворожою кіннотою.Після закінчення російсько-турецької війни 1787–1791 рр. Катеринославське козацьке військо увійшло до фінального етапу свого існування. Російський уряд вже не мав потреби у великій кількості легкої кінноти. До того ж наявність великої кількості напіврегулярних озброєних частин не сприяло паціфікації регіону і перетворенню його на повністю підконтрольну провінцію. Козаків поступово позбавляють привілеїв, вмовляють записуватись до попереднього стану. Провідниками подібної політики часто виступали представники російської місцевої адміністрації, які не бажали співіснувати з представниками цивільної козацької адміністрації.наказ від 5 червня 1796 р. про скасування війська катеринославських козаків. З відділів війська залишилися до 1797–1798 рр. два Бузькі полки, які протягом наступних років несли карантинну і прикордонну варту на 400-т верстній смузі нового російського кордону на півдні України [7; Арк. 4–4зв., 6]. Щодо Чугуївської кінної козацької команди, то її було згодом включено до складу гвардії у Лейб-Гусарський і Лейб-Козацькій полки. Всі селища, що належали Катеринославському козацькому війську, разом з їх населенням, були приписані до попереднього соціального стану. Цей процес співпав із запровадженням у 1796 р. заборони на селянські переходи на півдні України. Частині колишніх козаків вдалося уникнути закріпачення записавшись до міщан, цехових, або переселитись до Кубані, де вони приєдналися до лав Чорноморського козацького війська.

50.Таємні і політичні осередки наприкінці 20-х років XIX ст.

Перші таємні товариства на українських землях прибрали форму модних у тому часі масонських лож. У 1818 р. такі ложі виникли у Києві (“З’єднані слов’яни”) та у Полтаві (“Любов у істині”). Серед їхніх членів були відомі українські діячі Іван Котляревський, Василь Капніст, Василь Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху Павло Пестель, Михайло Орлов і Михайло Бестужев-Рюмін. Хоча ці ложі діяли в Україні, їхня діяльність не мала українського національного характеру. Ложі були клубами, де місцеві ліберали обговорювали політичні питання. Однією з цілей, яку ставили перед собою організатори перших таємних товариств в Україні, було втягнення малоросійського дворянства до опозиційного всеросійського руху. Українські дворяни-масони не формулювали специфічно національних вимог; чи не єдиним винятком був Василь Лукашевич, який виступав за від’єднання України від Росії і прилучення її до Польщі. Цілком інший характер мали ложі, які діяли на Правобережній  Україні . Їхніми членами були польські шляхтичі, які не були пов’язані з російським масонським рухом. Своєю головною політичною метою ці ложі вважали відновлення незалежної польської держави, яка включала б у себе і Правобережну  Україну .Багато із членів масонських лож в Україні ввійшли у склад декабристських організацій. Україна поряд з С.-Петербургом стала основним полем діяльності декабристів – лише у цих двох центрах декабристського руху дійшло до відкритого збройного виступу проти самодержавства. Ядром декабристської змови в Україні стала розквартирована на Правобережжі Друга армія, офіцери якої служили у Західній Європі під час наполеонівських воєн. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, головою якого був полковник Павло Пестель (Північне товариство виникло у Петербурзі роком пізніше, у 1822 р.). Декабристські товариства мали розгалужену сітку впливів в Україні. Крім Тульчина, Південне товариство мало свої осередки у Кам’янці і Василькові. У 1823 р. у Новгороді-Волинському виникло “Товариство з’єднаних слов’ян”, очолене молодшими офіцерами братами Борисовими.

Серед змовників було чимало українців, потомків козацької старшини. Провідними діячами декабристського руху були брати Матвій та Сергій Муравйови-Апостоли, які виводилися з роду гетьмана Данила Апостола. З українських сімей походили засновники “Товариства з’єднаних слов’ян” брати Борисови та Іван Горбачевський. Останній згадував, що його батько розповідав йому про нещастя Малоросії, а сам він не раз побивався над долею своєї батьківщини. Інший лідер декабристів, російський поет Кіндрат Рилєєв оспівував у своїх поемах героїчну боротьбу Северина Наливайка, Богдана Хмельницького та Івана Мазепи.

Але, як і у випадку з масонськими ложами, декабристський рух на загал проявляв байдужість до політичного майбутнього України. Підготований Пестелем проект конституції під назвою “Руська правда” був пройнятий централістським духом і не визнавав за націями, які замешкують Російську імперію, права на окреме політичне існування (вийняток робився лише для поляків і євреїв). Щодо українців, то Пестель зараховував їх до “корінного російського народу”. Подібно ж Рилєєв твердив, що кордони Польщі починаються там, де кінчається малоросійське наріччя; де ж простий народ говорить названим наріччям, там уже Росія. Чутливішою до реґіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена у Конституції Микити Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них – Чорноморський зі столицею у Києві та Український зі столицею у Харкові – співпадали територіально з колишньою Гетьманщиною, та Слобідською Україною.оча й не існувало окремого українського декабристського руху, але декабристський рух в Україні мав певні специфічні риси, які відрізняли його від руху в Росії. Найвиразніше це проявлялося у діяльності “Товариства з’єднаних слов’ян”. Діяльність цього товариства в Україні набрала особливого характеру, зумовленого ліберальним інтелектуальним кліматом краю Члени товариства проживали серед змішаного населення західної окраїни Російської імперії – Волині – і тому були особливо свідомі багатонаціонального характеру Росії, а також різноманістності слов’янського світу. Їхній патріотизм і національне чуття проявилися у панславістській ідеології. Програма Товариства, написана офіцерами братами Борисовими, ставила за мету не лише усунення самодержавства і кріпацтва, але й утворення загальнослов’янської республіки. “Об’єднати разом усі слов’янські покоління і зробити їх вільними, – писав один із братів Борисових, – здавалося мені блискучою справою, бо я думав через це доставити щастя не лише моїм співвітчизникам, а й іншим народам”. На відміну від інших декабристських організацій, Товариство з’єднаних слов’ян відрізнялося більш демократичним характером своєї програми.

Восени 1825 р. після тривалих переговорів воно з’єдналося з Південним товариством , перетворившись у філію останнього. Об’єднання з Південним товариством привело до перемоги централістської програми. Деякі українці та члени таємних польських організацій намагалися переконати Пестеля визнати окремі права України і Білорусії. Однак Україна залишилася мертвим звуком у політичних програмах російських декабристів.

51 .Культурно-освітні установи у перш. пол. XIX ст.

Вирішальне значення для піднесення культури мала освіта. Царський уряд робив усе, щоб народні маси залишалися неписьменними. Шлях до освіти був відкритий дворянству, чиновництву, духівництву. Міністр народної освіти адмірал О. Шишков, підкреслюючи становий характер освітньої політики царизму, у 1824 р. говорив: «Навчати грамоти весь народ...завдало б більше шкоди, ніж користі». До того ж царський уряд, проводячи великодержавницьку політику і придушуючи українську культуру, не допускав в Україні викладання в школах українською мовою.

Міністерство народної освіти, яке почало діяти в p., вирішило провести реформу системи освіти і затвердило «Попередні правила народної освіти», а в 1804 р. — статут навчальних закладів. За «Попередніми правилами» передбачалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які створювалися при церковних парафіях і які були початковими, навчання продовжувалося 4—6 місяців в селах і до одного року в" містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, перших дій арифметики, основ православної віри.

Повітові школи, що були другим ступенем у системі початкової школи (спочатку двокласні), за статутом 1828 р. стали трикласними. У них вивчали російську мову, географію, історію, арифметику, природознавство, фізику, малювання. У повітових школах навчалися здебільшого діти дворян і чиновників.

Ще більш становий дворянський характер мали гімназії — середні школи, куди приймали майже виключно дітей дворян і чиновників. Спочатку в гімназіях навчання тривало 4 роки, а за статутом 1828 р. — 7 років. У гімназіях викладали латинську, німецьку і французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і словесних наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. За статутом 1828 p., що посилював реакцію в галузі освіти, з навчальних планів гімназій було виключено природознавство, філософію і політекономію, а введено викладання «закону божого», «священної й церковної історії», грецької мови.

Через те, що царизм свідомо гальмував розвиток освіти, число шкіл і учнів у них залишалося невеликим. Не вистачало коштів, приміщень, учителів. У 1856 р. на українських землях, що перебували в складі Росії, офіційно числилося тільки 1300 початкових шкіл, де навчалися 67 тис. учнів (на 13,5 млн. чол. населення). На 100 жителів України припадало 0,61 учня (в середньому по Росії — 0,7). А у США тоді один учень припадав на 5 жителів, у Франції та Англії — на 11.

Ще менше була розвинута середня освіта, її здобувати дітям недворянського походження царський уряд не дозволяв. Гімназії існували лише в губернських і окремих повітових містах. На кінець 50-х років в Україні їх було 18: по дві у Харкові, Києві та Одесі і по одній — у Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Білій Церкві, Житомирі, Ровні, Кам'янці-Подільському, Немирові, Чернігові, Новгороді-Сіверському, Ніжині, Полтаві. У них навчалося 4 тис. учнів.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщиці, продовжували існувати дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків і в яких дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів. Буди також приватні пансіони (в Чернігові, Ніжині, Полтаві, Херсоні, а потім у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Для навчання середньої освіти і виховання дочок дворян були засновані інститути шляхетних дівчат: у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Поряд з загальноосвітніми в Україні діяли й нечисленні професійні навчальні заклади. У кадетських корпусах у Полтаві (з 1840 p. і Києві (з 1852 р.) із дворянських синків виховували офіцерів. У Єлисаветграді продовжувала працювати медична школа, заснована ще в 1787 р., у Києві в 1842 р. була створена фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (з 1794 р.) і штурманське (з 1798 р.) училища.

Київська академія, яка у попередні часи відігравала велику роль у розвитку освіти й культури в Україні і у слов'янському, світі взагалі, після видання у 1814 р. нового статуту для духовних академій, за яким їх призначенням визнавалося надання учням виключно богословської освіти і підготовка духівництва, остаточно втратила своє значення освітнього центру і повністю перетворилася на звичайний духовний учбовий заклад.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні — два. Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

52.Розвиток історичної науки у перш. пол. XIX ст.

Значний крок уперед у першій половині XIX ст. зробила в Україні історична думка. За умов національно-культурного відродження зріс інтерес істориків до вивчення життя, побуту, культури, психології, діяльності народних мас. Саме в цей час І започаткувалася так звана народницька течія в історіографії, оскільки її прихильники головну роль в історії відводили народові, а, отже, вважали головним завданням історика вивчення життя й діяльності народних мас. Велика робота була проведена по відшуканню, збиранню, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших історичних творів, пам'яток народної творчості. Значні заслуги в цьому відомого вченого славіста й археографа Осипа Максимовича Бодянського (1808—1877), який, будучи секретарем «Общества истории и древностей» при Московському університеті і редактором видаваних ним «Чтений» (1846—1848, 1858—1876), опублікував у них велику кількість історичних джерел і творів з історії України — «Історію Русів», «Літопис Самовидця», «Коротке історичне описання про козацький малоросійський народ...» П. Симоновського та ін. Багато історичних джерел, зокрема архівних документів, зібрали й опублікували співробітники Київської Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, відкритої в Києві в 1843 р.

У національному відродженні й українській історіографії кінця XVIII — початку XIX ст. особливе місце займає «Історія Русів» — напівісторичний, напівлітературний, гостро політичний твір, що став відомий у 20-х роках XIX ст. і вперше був опублікований О. Бодянським у 1846 р. Невідомий автор увесь свій виклад, який він починає з давніх часів і доводить до 1769 p., підпорядкував обґрунтуванню на історичному матеріалі права українського народу на свою державність, на рівноправність із усіма народами.

Першу узагальнюючу, синтетичну історію України, яка ґрунтувалась не лише на літописних джерелах, а на використанні архівних, актових матеріалів, написав Д. М. Бантиш-Каменський (1788—1859). Виходець із дворянської родини, він п'ять років працював у канцелярії військового губернатора Малоросії князя М. Рєпніна, потім обіймав ряд високих адміністративних посад і навіть дістав звання таємного радника. Його книга «Історія Малої Росії» вперше була видана у Москві в 1822 р. у чотирьох частинах, удруге — в 1830 р. — у трьох частинах, згодом у 1843 р.

Методологічно Бантиш-Каменський стояв близько до російської офіціально-монархічної історіографії, зокрема до М. Карамзіна. Як і Карамзін, Бантиш-Каменський більше всього в історії змальовував не народ, не його роль в історичних подіях, а діяльність царів та царських сановників, гетьманів і козацьких старшин — Петра І, Меншикова, Мазепи, Скоропадського, Полуботка, Апостола та ін., а також зовнішньополітичні події.

Важливим твором в історіографії України першої половини XIX ст. була «Історія Малоросії» М. Маркевича (1804—1860), вихідця з поміщицької родини, нащадка козацьких старшин.

«Історія Малоросії» була видана в 1842—1843 рр, у Москві в п'яти томах. Змальовуючи минуле України як самостійний історичний процес, Маркевич розпочинає свій виклад із давніх часів і закінчує другим поділом Польщі та включенням Правобережної України до складу Росії (1793 p.). Ідучи за автором «Історії Русів», Маркевич прагнув історично обґрунтувати право українського народу на вільний національний розвиток.

Багато архівних матеріалів про запорозьке козацтво і Новоросійський край зібрав і написав ряд праць А. Скальковський (1808—1898), який після закінчення юридичного факультету Московського університету в 1828 р. став працювати в Одесі в канцелярії генерал-губернатора князя М. Воронцова на посаді директора і головного редактора Статистичного управління. Найбільш важливі його історичні праці «История Новой Сечи или последнего Коша Запорожского» (1841) і «Наезды гайдамаков на Западную Украину» (1845). Залучивши новий багатий архівний матеріал, Скальковський у той же час в оцінці історичних подій стояв на дворянсько-монархічних позиціях. Він різко негативно оцінював антикріпосницьку боротьбу народних мас, зокрема гайдамацькі рухи, повністю схвалював гнобительську політику царизму.

Визначним прогресивним ученим, який вніс значний вклад у розвиток історичної думки, був М. Максимович, виходець з родини дрібного поміщика, нащадка козацьких старшин, перший ректор Київського університету. У своїх численних, переважно невеликих за своїм розміром працях, Максимович провів велику критичну роботу по. перевірці достовірності літописів та інших історичних джерел і правильності зображення історичних подій у працях різних істориків. Він висловив цілий ряд оригінальних думок про різні проблеми з історії України. Слідом за М. Ломоносовим він виступив проти норманської теорії походження Русі, довів безпідставність теорії «про мниме запустіння України в нашестя Батиєво», що її активно пропагував російський історик М. Погодін, показав, що українське козацтво було не прийшлим народом чи племенем, а особливим станом українського народу, витвором соціально-економічного і політичного розвитку України. Максимович займався також вивченням історії народних рухів. Зокрема він був першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі в 1768 р.

Наприкінці 30-х — у 40-х роках почав свою наукову діяльність як історик М. І. Костомаров (1817—1885). У 1842—1844 pp. Харківським університетом були опубліковані його дві дисертації, у 1843 р. у Харкові в третій книзі альманаху І. Бецького «Молодик» були надруковані перші історичні праці Костомарове «Русско-польские вельможи. Князья Острожские» и «Первые войны малороссийских казаков с поляками».

53.Заснування і діяльність Харківського і Київського університетів.

У першій половині XIX ст. у Росії було шість університетів і серед них в Україні — два. Це були університети: Московський (1755 p.), Петербурзький (1819 p.), Казанський (1804 р.), Дерптський (Тартуський) (1802 p.), Віленський (1803 p., закритий після польського повстання 1830—1831 pp.), Харківський (1805 р.) і Київський (1834 p.). Головним завданням університетів, як це визначав університетський статут 1804 p., була підготовка «юнацтва для вступу у різні звання державної служби», тобто підготовка державних чиновників.

У Харківському університеті, заснованому за ініціативою В. Каразіна в 1805 р., у перший час було чотири відділи (факультети): словесний, етико-політичний (юридичний), фізико-математичний, медичний. Першим ректором університету (1805—1811 pp.) був професор російської словесності Іван Степанович Рижський. У рік відкриття університету в 1805 р. у ньому навчалося 65 студентів, у 1825 р. — 346, у 1855 р. — 492. Серед них переважали діти дворян і чиновників. До 30-х років серед професорів було засилля іноземців, а з цього часу викладачами ставали в основному випускники університетів Росії, в тому числі й Харківського.

Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один філософський факультет, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного, у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. і медичний факультет. Першим ректором став відомий учений-природо-знавець, філолог, фольклорист та історик професор Михайло Олександрович Максимович. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р.— 808.

За дореформенний період Харківський університет закінчили 2800 чол., Київський — 1542 чол. Випускники працювали учителями, лікарями, адвокатами, суддями, чиновниками різних відомств та ін.

Крім навчальної й наукової роботи, університети контролювали роботу шкіл своїх навчальних округів і здійснювали цензурний нагляд за літературою, що видавалася в межах цих округів.

Царський уряд виділяв дуже мало коштів для університетів, тому вони нормально розвиватися не могли. У той же час він вдавався до репресій, намагаючись перетворити всі навчальні заклади, в тому числі й університети, в оплоти самодержавства й офіційної ідеології. Особливо посилилися репресії в період революції 1848—1849 pp. у Західній Європі. Був установлений суворий контроль за роботою професорів, скорочено програми суспільних наук, викладання філософії в університетах припинено, читання лекцій з логіки й психології доручено професорам богослов'я. Навчальні округи — Харківський і Київський — було передано у відання генерал-губернаторів.

54.Наукові товариства і установи у перш. пол. XIX ст.

Про рівень наукових знань та організацію науки на українських теренах свідчить поява перших наукових товариств та установ.

Досить поширеними були наукові установи природничого профілю. Впродовж 1811–1818 рр. В.Каразін у своєму маєтку на Слобожанщині в с.Кручик плекав Філотехнічне товариство, що сприяло розвитку землеробства та тваринництва, впровадженню нової техніки та технологій у господарче життя.

При Харківському університеті діяло Товариство наук (1812–1829), мета якого – поширення наукових знань, видання спеціальних праць.

Товариство сільського господарства південної Росії, діяльність якого сприяла розвиткові лісівництва, агрономії, ветеринарії було утворено в Одесі (1828).

У 1840 р. виникло Товариство київських лікарів, президентами якого свого часу були відомі медики І.Кудрявцев, В.Караваєв та ін.

Протягом 30–40 рр. ХІХ ст. при губернських правліннях були створені статистичні комітети, які підпорядковувалися статистичному відділу Міністерства внутрішніх справ і сприяли розвитку статистичних досягнень у регіонах.

Найвідомішою науковою установою в західноукраїнських землях був «Оссолініум» – Інститут Оссолінських, заснований у 1817 р. відомим літературознавцем, істориком та бібліографом Ю.Оссолінським. В інституті існували бібліотека і музей, де зберігалися унікальні археологічні, нумізматичні колекції, зібрання зброї, картин, скульптури, гравюри тощо. Ця наукова установа була центром освіти, культури та науки в усіх західноукраїнських землях – Галичині, Буковині, Закарпатті.

У Наддніпрянській Україні в першій половині ХІХ ст. виникають наукові товариства гуманітарного характеру. В Одесі було засноване Товариство історії та старожитностей (1839), яке займалося історико-археологічними дослідженнями Криму і півдня України. Активними діячами товариства були А.Скальковський, М.Мурзакевич. До товариства входили представники слов’янського відродження, відомі вчені-славісти В.Ганка, Я.Коллар, В.Караджич.

З 1843 р. у Києві була створена Тимчасова комісія для розгляду давніх актів, мета якої – збирання і публікація документів, пам’яток, джерел з історії «Південно-Західного краю» – Правобережної України. Активними співробітниками комісії стали М.Костомаров, М.Максимович, В.Антонович. У діяльності археографічної комісії брав участь Т.Шевченко, котрий, як художник, мав зарисовувати археологічні та архітектурні пам’ятники. Комісія видавала багатотомний «Архів Південно-Західної Росії».

Саме в цей період в Україні створюються перші музеї та архіви. В Києві при Тимчасовій комісії для розгляду давніх актів організовано Центральний архів (1852), де зберігалося 6 тис. книг і 500 тис. документів українською, польською, латинською, російською та іншими мовами. У Львові функціонували архів Ставропігійського інституту, міський та головний архіви.

На початку ХІХ ст. в Україні поширюється музейний рух. Створено музей старожитностей у Феодосії (1810), у Керчі (1826). Міський археологічний музей відкрито в Одесі (1828).

У 1835 р. при Харківському університеті виникає Музей мистецтв і старожитностей – перший на Слобожанщині. В Києві при університеті св. Володимира створено Музей мистецтв і старожитностей (1842).

При Ніжинському ліцеї була відкрита картинна галерея.

55.Проведення реформ 60-70-х рр. в Україні. Їх суспільно-політичні наслідки.

Реформи 60—70-х років.

Скасування кріпосного права поклало початок буржуазним перетворенням і, в свою чергу, викликало необхідність змін в усій політичній (державній і правовій) системі. Не маючи можливості «управляти по-старому», царський уряд, щоб пристосувати старий самодержавно-поліцейський лад Росії до вимог капіталістичного розвитку, протягом 60—70-х років провів ряд буржуазних реформ, які охопили всі головні сторони життя країни: земську, міську, судову, військову, фінансову, шкільну, цензурну.

Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа.

Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів:

1) землевласників повіту; 2) міських громад; 3) сільських громад.

Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повіті — повітовий, у губернії — губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими виконавчими органами земств.

Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому відношенні вони провели певну корисну роботу.

Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової — губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків, що брали участь у польському ч національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.

За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського управління — міські думи. У виборах членів міських дум — власних — формально мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-річного віку. Вони відповідно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них сплачувала третину податків і на своїх зборах обирала третину гласних. Це забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову і міську управу, які й були постійно діючими органами міського управління.

Як і земства, міські думи відали господарськими питаннями, турбувалися про благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство, школи, лікарні, транспорт і т. п. У своїй діяльності вони повністю підлягали губернатору й міністру внутрішніх справ.

Найбільш послідовно буржуазною була судова реформа, проведена в 1864 р. Замість станового вводився безстановий суд, в якому судові справи всіх громадян розглядали ті самі судові установи, замість закритого — відкритий, «гласний» суд, де судовий процес відбувався публічно, відкрито, в судовому процесі брали участь обидві сторони — обвинувачений і обвинувачувач. Винність або невинність підсудного визначали присяжні засідателі — представники від населення, що призначалися за жеребом з числа заможних громадян, бо вимагався майновий ценз. Суд був оголошений незалежним від адміністрації.

Але й судова реформа зберегла деякі кріпосницькі пережитки: для селян існував становий волосний суд, залишалися окремі суди для духівництва (консисторії), для військовослужбовців, для розгляду «державних злочинів», які передавалися із суду присяжних до військових судів.

У 1862—1874 pp. була проведена військова реформа. Насамперед реорганізовано військове міністерство — йому було підпорядковано всі галузі військового управління, створено місцеві територіальні органи — 15 військових округів, проведено переозброєння і переобмундирування армії, поліпшено підготовку офіцерів і бойову виучку військ.

Статут про військову повинність від 1 січня 1874 р. ліквідував рекрутські набори і вводив загальну військову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. Строк служби встановлювався: у сухопутних військах — 6 років дійсної служби і 9 років у запасі, на флоті — 7 років дійсної служби і 3 роки в запасі. Особи, що мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років.

Провадилася також фінансова реформа. Законом 1862 р. все управління грошовим господарством було зосереджено в міністерстві фінансів, через нього здійснювалися всі витрати коштів. Крім того, була встановлена гласність бюджету, державний розпис прибутків і видатків (бюджет) став публікуватися в пресі.

Реформи 60—70-х років, незважаючи на те що вони не були до кінця послідовними, оскільки їх проводили кріпосники, мали буржуазний характер. Вони свідчили, що Росія стала на капіталістичний шлях розвитку.

56.Земська реформа: Україна.

Відповідно до Положення про губернські і повітові земські установи від 1 січня 1864 р. проводилася земська реформа.

Як органи місцевого самоврядування створювалися земські установи: губернські й повітові земські збори та губернські й повітові земські управи. Повітові земські збори складалися з членів, які називалися гласними, що обиралися на 3 роки по трьох куріях від усіх станів:

1) землевласників повіту;

2) міських громад;

3) сільських громад.

Гласних губернських зборів обирали на повітових земських зборах. Виборча система, за якою проводилися вибори, забезпечувала перевагу дворянам. Головою земських зборів був предводитель дворянства: у повіті — повітовий, у губернії — губернський. Земські збори обирали земські управи, які й були постійно діючими виконавчими органами земств.

Земства не мали справжньої влади. їх функції обмежувалися завідуванням справами, що стосувалися «місцевих господарських вигод і потреб». Вони піклувалися про місцеву торгівлю й промисловість, про школи, лікарні, тюрми, арештні будинки, страхування, статистику, ремонт шляхів місцевого значення, притулки і т. п. У цьому відношенні вони провели певну корисну роботу.

Уся діяльність земств була поставлена під контроль царської адміністрації. Голову губернської земської управи затверджував міністр внутрішніх справ, повітової — губернатор. Вони ж мали право на свій розсуд припиняти виконання або скасовувати будь-яке рішення земських зборів.

У перші роки після видання Положення земські установи були введені в 33 губерніях Росії, в тому числі й в Україні, крім Правобережжя. У правобережних губерніях, так само як і в Польщі, Білорусі, Литві, де було багато польських поміщиків, що брали участь у польському ч національному русі, земська реформа не проводилася. На Правобережжі земства були введені лише в 1911 р.

За Міським положенням від 16 червня 1870 р. проводилася реформа міського самоврядування. У містах строком на 4 роки обиралися безстанові органи міського управління — міські думи. У виборах членів міських дум — власних — формально мали право брати участь всі платники податків, які досягли 25-річного віку. Вони відповідно до сплачуваної суми податків поділялися на три курії: кожна з них сплачувала третину податків і на своїх зборах обирала третину гласних. Це забезпечувало у міській думі перевагу представникам великої буржуазії. Міська дума обирала на своїх зборах міського голову і міську управу, які й були постійно діючими органами міського управління.

Як і земства, міські думи відали господарськими питаннями, турбувалися про благоустрій міста, про міську торгівлю й промисловість, про комунальне господарство, школи, лікарні, транспорт і т. п. У своїй діяльності вони повністю підлягали губернатору й міністру внутрішніх справ.

57. Інвентарна реформа на Правобережній Україні.

57. Складовою класичної моделі кріпацтва були намагання з боку уряду її вдосконалити. Черговий експеримент з удосконалення системи кріпацтва був проведений урядом Миколи І на території правобережної України у вигляді інвентарної реформи. В 1847 р. за інструкцією Київського генерал-губернатора Д.Бібікова, в Київській, Подільській та Волинській губерніях вводилися «інвентарі», на зразок австрійських реформ на західноукраїнських землях, в яких визначалися характер і норми повинностей селян. Міністерством внутрішніх справ були затверджені «Інвентарні правила», за якими земля залишалася у спадковому користуванні селян, а панщина встановлювалася 3 дні для чоловіків і 1 день для жінок на тиждень (для тяглих господарств), а для «піших» (господарств, де не було тягла, коней) панщина встановлювалася відповідно 2 дні для чоловіка і 1 день для жінки на тиждень. Відбувати панщину заборонялося у святкові дні, всі інші повинності скасовувалися, обмежувалася влада поміщиків над селянами (щодо шлюбів, заслання до Сибіру, здачі в солдати). Значення «Інвентарних правил» на практиці було зведено нанівець, тому що ніхто не контролював дії поміщиків, які збільшували панщину і захоплювали селянські наділи.

На відміну від східної, в західній Україні класичної моделі кріпацтва не було. Політика уряду Австрійської монархії, до складу якої увійшли Галичина, Північна Буковина та Закарпаття, здійснювана представниками освіченого абсолютизму, була спрямована на поліпшення стану селянства, як запоруки покращення економічного стану цих земель. Аграрні реформи віденського уряду передбачали скасування кріпаччини і встановлення юридичних норм селянського землекористування. Важливими соціальними наслідками цих реформ було, по-перше, те, що в західноукраїнському суспільстві не виникало такого соціального напруження і загострення селянської проблеми, як в наддніпрянських землях, по-друге, сприяло формуванню в свідомості західноукраїнського селянства династичної лояльності щодо Габсбургів, яке зберігалося аж до революції 1918 р. Економічною складовою «некласичної» моделі кріпаччини в західноукраїнських землях було те, що надання селянам особистої свободи та елементарних громадянських прав, юридичне впорядкування системи селянського землекористування мало створити умови для модернізації економіки за рахунок сільськогосподарського сектора.

58.Селянські рухи на Правобережній Україні у зв'язку з проведенням інвентарної реформи.

Складовою класичної моделі кріпацтва були намагання з боку уряду її вдосконалити. Черговий експеримент з удосконалення системи кріпацтва був проведений урядом Миколи І на території правобережної України у вигляді інвентарної реформи. В 1847 р. за інструкцією Київського генерал-губернатора Д.Бібікова, в Київській, Подільській та Волинській губерніях вводилися «інвентарі», на зразок австрійських реформ на західноукраїнських землях, в яких визначалися характер і норми повинностей селян. Міністерством внутрішніх справ були затверджені «Інвентарні правила», за якими земля залишалася у спадковому користуванні селян, а панщина встановлювалася 3 дні для чоловіків і 1 день для жінок на тиждень (для тяглих господарств), а для «піших» (господарств, де не було тягла, коней) панщина встановлювалася відповідно 2 дні для чоловіка і 1 день для жінки на тиждень. Відбувати панщину заборонялося у святкові дні, всі інші повинності скасовувалися, обмежувалася влада поміщиків над селянами (щодо шлюбів, заслання до Сибіру, здачі в солдати). Значення «Інвентарних правил» на практиці було зведено нанівець, тому що ніхто не контролював дії поміщиків, які збільшували панщину і захоплювали селянські наділи.

Селянські виступи на Правобережжі набрали сили після проведення інвентарної реформи 1847-1848 рр. Протягом 1848 р. хвиля селянських виступів прокотилася по Київщині, Черкащині, Волині. На Правобережній і Південній Україні (куди втікали селяни) було введено надзвичайне становище.

На Галичині в першої пол. ХІХ ст. переважали такі форми протесту як прохання та скарги, селяни публічно висловлювалися про численні утиски з боку їхніх поміщиків і вимагали покарання своїх кривдників. Селянські виступи, як більш радикальна форма протесту, були реакцією селян на запровадження австрійським урядом нових інвентарів 1819 р. Хвиля селянських заворушень і бунтів прокотилася в різних місцевостях Галичини – Коломийській, Станіславській, Стрийській, Сяноцькій округах.

40-і роки XIX ст. в міру посилення кріпосницького гніту приносять дальше наростання селянських рухів. Офіційні, далеко неповні, дані свідчать, що у 30-х роках у Росії відбулося 138 селянських виступів, а в 40-х — 345. У губерніях України в 30-х роках налічено 19 значних селянських виступів, а в 40-х — 79.

Найбільш масовими й упертими у 40-х роках в Україні були селянські виступи на Правобережжі, які виникли у зв'язку з проведенням там інвентарної реформи 1847— 1848 pp. Як відомо, введення нових інвентарів, яким царський уряд прагнув послабити селянський рух і залучити на свій бік українських селян у боротьбі проти польського національно-визвольного руху, не ліквідувало поміщицького землеволодіння і кріпацтва. Воно лише номінально мало певною мірою регулювати відносини між поміщиками й селянами. При повній безконтрольності з боку царських властей, поміщики фактично ще більше посилювали експлуатацію селян. Глибоко розчаровані у своїх сподіваннях, збуджені чутками про звільнення й наділення землею, що поширювалися під впливом революційних подій 1848 р. у Західній Європі, селяни багатьох сіл Правобережної України відмовлялися працювати на панщині, не брали панщинних, так званих «робочих книжок», у які за інвентарними правилами мали записувати відбуті повинності, вимагали звільнення від кріпацтва. «Бийте нас, віддавайте в солдати, засилайте в Сибір, — говорили селяни села Дубечного Володимирського повіту (Волинь) земському справникові,— але ми панщини робити не будемо і знати не хочемо». У багатьох місцях селяни чинили опір поміщикам, управителям, вступали в сутички з військовими загонами, які посилалися на придушення повстань. Найбільш гострі і масові селянські виступи у 1848 р. відбулися на Київщині у селах Ребедайлівці (Чигиринський повіт) і Жаботині (Черкаський повіт) і на Волині в селах Кримному й Дубечному (Володимирський повіт).

У цілому протягом 1848 р. на Правобережжі відбулося близько 330 селянських виступів. Тоді на Правобережжі царським властям у боротьбі проти селянських виступів довелося застосовувати поліцейські й військові сили більше як у 200 випадках.

Отже, в другій чверті XIX ст. селянський рух продовжував наростати. У порівнянні з попереднім часом селянські виступи були більш численними й масовими. Селяни більш гостро, вперто й наполегливо боролися проти кріпацтва, за звільнення, за одержання землі й волі.

59. Реформа 1861р. і особливості її проведення на Україні.

Царський маніфест 19 лютого 1861р., Загальне Положення про селян, що вийшли з кріпосної залежності, і Положення про викуп селянам їх та польових угідь визначили основні принципи реформ. Крім того було опубліковано різні «Додаткові правила» і чотири Положення для окремих місцевостей. До території України було застосовано 3 з них, в цих положеннях забезпечувалися специфічні інтереси поміщиків. Нормативні акти вирішували основні питання: ліквідація особистої залежності селян, їх особисте звільнення і створення органів селянського управління; наділення селян землею і визначення за нею повинностей, викуп селянських наділів. Селяни переставали бути власністю поміщика, вони могли провадити вільну торгівлю, відкривати промислові підприємства, торговельні заклади, провадити операції з майном. Впроваджувалися нові органи управління: на селі це сільський сход, до волсного управління належал волосний сход, волосне управління на чолі з волосним старшиною і писарем, волосним селянським селянським судом. Ці органи виконували великий перелік функцій. Вводили інститут мирового посередника, який стояв над селянським управлінням та обирався з числа дворян. Оскільки на Україні були родючі землі уряд намагався залишити якомого більше землі для дворян та менше для селян. Великоросійське положення діяло у 3 степових губерніях: Катеринославській, Херсонській, Таврійській та півд.частині Харківської. Внаслідок реформи зменшилося землекористування селян у цих регіонах Відрізки становили: у Катеринославі-199тис.десятин(37%), у Таврійській-близько 25тис.(понад 23%), у Херсонській-понад71тис.(бл. 14%). На території лівобережжя у Чернігівській, Полтавській та північній частині Харківської губернії було застосовано Малоросійське положення. В цих регіонах земля відводилася громаді а потім розпреділялася між родинами. Розмір вищого наділу коливался від 2,75 до 4,5 десятин. Відрізки були найбільшими: Полтавська губернія-301тис.десятин.(понад37%), Харківська-понад 181тис.(понад 28%), Чернігівській бл.208 тис.(бл.22%). На Правобережжі реформа проводилася спочатку як і на лівому березі. Проте у зв’зку з польським повстанням уряд змусив поміщиків припинити тимчасові зобов’язання селян і перевести їх у розряд власників до 1 вересня 1863р. Викупні платежі зменшувалися на 20%. Однак і після реформи безземелля мало великий процент в цьому регіоні.

60.Соціально-економічні наслідки скасування кріпосного права.

60.Реформа 1861 р. відкрила в Росії, в тому числі й в Україні епоху індустріального розвитку, епоху капіталізму.

Українські землі в епоху капіталізму в своїй більшій частині — Лівобережжя, Правобережжя і Південь — перебували в складі Російської держави і поділялися на 9 губерній: Київську, Волинську, Подільську, Харківську, Полтавську, Чернігівську, Катеринославську, Херсонську і Таврійську. Західноукраїнські землі — Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття — були окраїнами Австро-Угорської монархії.

Економічна політика царського уряду. Банки і кредит.

Царський уряд в усій своїй політиці, в тому числі й економічній, виражав і обстоював інтереси дворян, поміщиків. Проте він не міг не зважати й на інтереси великого капіталу, а тому змушений був сприяти капіталістичному прогресу країни.

Для успішного розвитку капіталізму потрібні були нова кредитна система і тверда валюта. Дореформений Дворянський банк, який мав право давати дворянам кредити під заставу маєтків з кріпаками, було ліквідовано. У 1860 р. замість нього створено Державний банк, що вів «кредитні операції» і разом з міністерством фінансів регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи, сприяв розвиткові капіталізму. Контори Державного банку відкрилися і в Україні (у Києві, Одесі, Харкові та інших містах). Після організації в 1882 р. Селянського поземельного і в 1885 р. Дворянського банків їх відділення були створені і в ряді міст України. Як і по всій країні, у 60-х і на початку 70-х років в Україні виникли міські (громадські) банки — Харківський, Миколаївський, Сумський та ін., Харківське, Київське і Одеське товариства взаємного кредиту. З'явилися також російські акціонерні комерційні банки, зокрема в Харкові і Києві почали діяти філіали Волзько-Камського та Петербургського комерційних банків. У банках і в ощадних касах зосереджувалися значні капітали, що використовувалися для фінансування промисловості й торгівлі. У 1897 р. була проведена грошова реформа, за якою введена тверда валюта. Кредитні білети стали вільно обмінюватися на золоту монету.

Царський уряд проводив протекціоністську політику, яка спочатку мала прогресивне значення, бо сприяла розвиткові вітчизняної промисловості, а з часом стала реакційною, оскільки вона затримувала розвиток країни, служила інтересам не всього класу буржуазії, а лише купці олігархів-тузів.

Крім протекціонізму, царський уряд забезпечував великим капіталістам високі прибутки і шляхом казенних замовлень за підвищеними цінами на виробництво металу, озброєння, паровозів, вагонів, рейок та іншої продукції. Він надавав їм пільги, вигідні кредити, субсидії, платив премії, головним чином за рахунок коштів, які він стягував з трудящих шляхом прямих і непрямих податків.

62.Селянство і дворянство в др. пол. XIX ст.

Селянство. Після скасування кріпаччини більшість селян володіла невеликими наділами землі, які були меншими ніж у дореформену добу.

Так, половина усіх селян у Наддніпрянській Україні володіла земельними наділами до 5 десятин. Половина селянських дворів не мала коней, тяглової сили, необхідної для підвищення ефективності праці. Умови праці цієї частини селянства були застарілими. Селяни підозріло ставилися до змін, які відбувалися в сільському господарстві після 1861 р. Вони не використовували мінеральні добрива, виснажуючи тим самим українські чорноземи, до того ж зберігалася стара система трипілля, не поновлювався сільськогосподарський реманент. Більшість з селян побоювалися і не мали матеріальної можливості купити сучасну техніку. Чимало селянства додержувалася традиційної економічної поведінки і способу життя, показником якого була велика кількість святково-вихідних днів. Словом, переважав споживацький тип селянської етики праці.

Селянська агрикультура Півдня України за своєю ефективністю багато в чому поступалася французькій.

У 1910 р. французький віце-консул відмічав, що селяни Півдня (який вважався центром товарного сільськогосподарського виробництва) виробляють лише 1/10 продукції французьких селян і значно поступаються в якості продукції німецьким колоністам. Аграрії Півдня, «впевнені в родючості своїх чорноземів відмовляються, – свідчив французький віце-консул, – використовувати трохи добрив і дозволяють землі поступово виснажуватися. Надто схильні до рутини, вони ніколи не мали бажання скористатися імпортним реманентом, і будучи ледачими від природи, працюють по мінімуму, заради буханця хліба під час численних свят, якими перемежено православний календар.»

Природне зростання населення, економічна конкуренція вели до розмивання маси традиційно налаштованого селянства. Однією з основних тенденцій стану цієї групи була пауперизація основної маси. Ознакою цієї тенденції можна вважати кількість безтяглих селянських господарств. У 1882 р. кількість безкінних селянських господарств на Правобережжі становила 50, Лівобережжі – 44, Півдні – 36%.

Інша тенденція виявлялася у виокремленні невеликої кількості селян з основної маси, які орієнтувалися на нову модель праці та дотримувалися норм підприємницької моралі та поведінки.

Найчисленнішу та найпродуктивнішу групу в структурі селянського населення України становили заможні селяни.

Це були самостійні господарі, власники торговельно-промислових закладів, але основним видом їхньої господарчої діяльності було товарне землеробство. В радянській історіографії ця група заможного селянства здобула дещо принизливу назву «куркулі», «сільські глитаї», в термінах марксистської науки – «сільська буржуазія». Саме вони складали групу селян-підприємців, фермерів, яким належала основна роль в економіці села. Селянська підприємницька еліта становила 1/4 усього селянського населення (5 млн. осіб), їй належало 40% усіх надільних і приватних селянських земель, а також 50% усієї продуктивної робочої худоби.

Дворянство. Після скасування кріпосного права сільське господарство України, як і всієї країни, йшло капіталістичним шляхом. Але розвиток капіталізму взагалі, в сільському господарстві зокрема, гальмувався численними залишками кріпосництва, головними з яких були царське самодержавство і дворянське землеволодіння. Реформа 1861 p., проведена кріпосниками, зберегла в руках поміщиків величезні площі земель і прирекла селян на малоземелля і безземелля, а отже, і на напівкріпосницьку кабалу. За земельним переписом 1877 р. з 43 млн. дес. земельних володінь в Україні 33 тис. дворян належало близько 16 млн. дес, або 37%

Царський уряд в усій своїй політиці, в тому числі й економічній, виражав і обстоював інтереси дворян, поміщиків. Проте він не міг не зважати й на інтереси великого капіталу, а тому змушений був сприяти капіталістичному прогресу країни.

Для успішного розвитку капіталізму потрібні були нова кредитна система і тверда валюта. Дореформений Дворянський банк, який мав право давати дворянам кредити під заставу маєтків з кріпаками, було ліквідовано. У 1860 р. замість нього створено Державний банк, що вів «кредитні операції» і разом з міністерством фінансів регулював діяльність усіх банків і всієї фінансової системи, сприяв розвиткові капіталізму. Контори Державного банку відкрилися і в Україні (у Києві, Одесі, Харкові та інших містах).

61.Україна в роки Кримської війни (1853 - 1856 рр.)

На Близькому Сході і Балканах у середині XIX ст. перехрещувалися інтереси різних держав. Англія і Франція, де швидко розвивався капіталізм, ставили метою закабалити ослаблу Туреччину, підпорядкувати своєму впливові чорноморські протоки, стати міцною ногою на близькосхідних ринках і витіснити звідти Росію. Царський уряд намагався послабити Туреччину, оволодіти Босфором і Дарданеллами, які необхідні були для вільного виходу з Чорного моря, забезпечити свій переважаючий вплив на Балканах і Близькому Сході, а також успіхами, в зовнішній політиці притупити суперечності у внутрішньополітичному житті. Австрія, сподіваючись захопити балканські володіння Туреччини, ставилася вороже до Росії. Туреччина мріяла про загарбання Криму й Кавказу.

Приводом до початку війни став конфлікт між православним і католицьким духівництвом про право володіння святими місцями в Палестині, яка була підпорядкована султанській Туреччині. 4 жовтня 1853 р. турецький султан оголосив війну Росії. Воєнні дії відбувалися на Чорному морі, Дунаї і на Кавказі. 18 листопада 1853 р. російський флот в складі 8 суден під командуванням віце-адмірала П. Нахімова прорвався в Сінопську бухту, на побережжя Анатолії, і згубним вогнем знищив турецьку ескадру, яка налічувала 13 кораблів. У полон до російських моряків потрапив штаб турецького флоту на чолі з його командуючим Осман-пашою. Успішно для російських військ розвивалися воєнні дії на Кавказі.Оскільки Туреччині загрожував розгром, у березні 1854 р. Англія ГФранція оголосили війну Росії. Вороже до Росії поставилися також Австрія та Пруссія.

Почавши війну проти Росії, англо-французьке командування підвело свої кораблі й спробувало атакувати російське узбережжя в різних місцях — у районах Крондштадта, Одеси, Соловецького монастиря, Петропавловська-Камчатського. Але головні воєнні дії воно розгорнуло на півдні.

10 квітня 1854 р. англо-французька ескадра в складі 19 лінійних кораблів і 10 фрегатів з 350 гарматами підійшла до Одеси і почала артилерійський обстріл передмість, берегових укріплень та торгових суден і всього міста. Одеса була найбільшим торговим портом на чорноморському узбережжі і не мала берегових оборонних споруд та достатніх військових сил. Гарнізон міста налічував 16 резервних батальйонів з 50 легкими гарматами. На березі біля моря стояли лише шість батарей з 40 фортечними гарматами. У відповідь на обстріл міста англо-французькою ескадрою батарея прапорщика О. Щоголева відкрила вогонь і вела його протягом шести годин. Разом з іншими батареями артилеристи Щоголева пошкодили багато ворожих кораблів і не допустили висадки у місті десанту. ЗО квітня і 1 липня 1854 р. англо-французькі кораблі знову обстрілювали Одесу з гармат, але артилеристи міста змусили їх відступити. При цьому в останній раз захисники Одеси захопили англійський фрегат «Тайгер», який при проведенні розвідки сів на мілину.

Основним театром воєнних дій, став Крим. 2 вересня 1854 р. через безтурботність головнокомандуючого російських військ в Криму О. Меншикова, більш, ніж 60-тисячна англо-французька армія висадилась біля Євпаторії і стала просуватись на південь, в напрямку Севастополя. 8 вересня біля р. Альми російські війська зазнали поразки і відійшли до Бахчисарая. Англо-французька армія, не змігши з ходу взяти Севастополь, приступила до його облоги. Спроба нового головнокомандуючого М. Горчакова, призначеного замість Меншикова, дати у серпні 1854 р. бій на Чорній річці і цим змусити ворога припинити облогу Севастополя закінчилася невдало.

Проте гарнізон і населення Севастополя не склали зброї. Щоб зміцнити захист міста з суші, вони побудували добре продуману систему сухопутних укріплень і протягом 349 днів (з 13 вересня 1854 р. до 27 серпня 1855 р.) героїчно обороняли місто. Керували обороною Севастополя начальник штабу Чорноморського флоту віце-адмірал В. Корнілов, віце-адмірал П. Нахімов, адмірал В. Істомін, військовий інженер Е. Тотлебен. Захисники Севастополя виявили високі зразки героїзму.

У Севастополі вів бої 18-тисячний гарнізон, до якого входили і сформовані в Україні полки: Чернігівський, Полтавський, Житомирський, Подільський, Кременчуцький, Одеський і Волинський. На оборону міста стали і 20 тис. моряків. Щоб перегородити ворожим військам доступ до Севастополя з моря, у гавані були затоплені парусні судна.

Незважаючи на переважаючі сили англо-французької армії, а вона налічувала понад 60 тис. солдатів і офіцерів, і досконалішу у неї зброю, бійці і все населення Севастополя мужньо захищали своє місто. Найтяжчі бої розгорталися навколо ключової позиції — Малахового кургану. Безсмертною славою покрили себе захисники Севастополя. Високі зразки мужності й безстрашності в боях, поряд з багатьма росіянами, виявили солдати^українці Федір Заїка, Іван Демченко, Дмитро Горленко, Макар Шульга, Андрій Гіденко, Іван Даниленко, Гнат Шевченко та багато інших. Небаченою хоробрістю і умінням відзначився уродженець Подільської губернії Петро Маркович Кішка, який вісімнадцять разів ходив у розташування ворожих військ, привів близько десяти «язиків» і був нагороджений Георгіївським хрестом. Разом з бійцями самовіддано діяли й військові медики, яких очолював засновник військово-польової хірургії М. Пирогов. Великою любов'ю у військах користувались сестри милосердя, серед яких найбільшої шани набула Даша Олександрова, названа Севастопольською.

Але незважаючи на небачений героїзм захисників Севастополя, сили були нерівні, і 27 серпня 1855 р. ворожі війська захопили Малахів курган і захисники міста змушені були залишити південну частину міста і перейти на північну сторону бухти.

Одночасно з тим, що багато українців-солдатів і матросів брали безпосередню участь у боях проти ворожих військ у Криму й обороні Севастополя, Україна була найближчим тилом і базою постачання російської армії. В Україні на війну було мобілізовано багато рекрутів і ополченців, послано погоничів, для перевезення військових вантажів взято велику кількість коней і волів. Для армії брали провіант, в містах і містечках розміщали в лазаретах та госпіталях поранених і хворих солдатів і матросів.

У постачанні армії боєприпасами велику роль відігравали Шосткинський пороховий і Луганський ливарний заводи. Обсяг виробництва пороху на Шосткинському заводі за три роки війни збільшився у шість разів і в 1855 р. становив 43 % продукції всіх порохових заводів Росії. Якщо до війни Луганський завод за місяць відливав 22 тис. пудів снарядів, то у роки війни — 90 тис. пудів.

Народ намагався подати допомогу солдатам і офіцерам, які воювали на фронтах, та їхнім сім'ям. Проводився збір коштів на військові потреби, жінки доглядали поранених бійців у шпиталях, їхали на фронт і працювали сестрами милосердя і т. п.

Паризький мирний договір.

Падіння 27 серпня 1855 р. Севастополя, загострення внутрішнього становища в країні змусили нового царя Олександра II (Микола І помер у лютому 1855 р.) шукати шляхів до укладення миру. Великі втрати англо-французьких військ й успішні дії російської армії на Кавказі привели до того, що й урядам Англії та Франції довелося йти на припинення війни.

18 березня 1856 р. у Парижі між Росією, з одного боку, і Англією, Францією, Туреччиною і Сардінським королівством (брало участь у війні на боці союзників з січня 1855 p.), з другого боку, був укладений мирний договір. У переговорах брали участь також представники Австрії і Пруссії.

За договором місто Каре та інші султанські володіння, зайняті російськими військами під час війни, поверталися Туреччині, а Севастополь, Балаклава, Євпаторія та інші захоплені союзниками міста — Росії. Чорне море було оголошено нейтральним. Росія не мала права тримати на Чорному морі військовий флот і мати прибережні військово-морські арсенали. Гирло Дунаю і Південна Бессарабія відходили до Молдовського князівства, що мало перебувати під верховною владою турецького султана, як і князівство Валаське. Покровительство над християнським населенням Туреччини від Росії передавалось усім європейським державам.

Кримська війна, наочно показавши гнилість і безсилля кріпосної Росії й завдавши великого удару по зовнішньополітичному престижу царизму, разом з тим ще більше загострила кризу всієї феодально-кріпосницької системи, прискорила поширення революційного духу і змусила царизм й увесь клас дворян-кріпосників приступити до скасування кріпосного права та проведення інших реформ.

63.Розвиток основних галузей сільського господарства у др. пол. XIX ст.

У різних місцевостях розвиток капіталізму в сільському господарстві відбувався неоднаково. За даними, які наводить В. Ленін у своїй праці «Розвиток капіталізму в Росії», на кінець 80-х років XIX ст. із 43 губерній Європейської Росії капіталістична система переважала в 19 губерніях, у тому числі в 6 губерніях України: в південних — Катеринославській, Херсонській, Таврійській і правобережних — Київській, Подільській, Волинській. Відробіткова система була переважаючою в 17 губерніях, в Україні — у Чернігівській губернії. У 7 губерніях, в тому числі в 2 губерніях України — Полтавській і Харківській,— існувала змішана система господарювання.

В Україні після реформи 1861 р. площа орних земель зросла з 20 млн. дес. у 1860 р. до 29 млн. дес. у 1887 р. Посилювався суспільний поділ праці між окремими районами, розвивалась їх господарська спеціалізація. Це, в свою чергу, спричинювало більш інтенсивний між окремими спеціалізованими районами обмін, зміцнення між ними економічних зв'язків і вело до розширення внутрішнього ринку.

Для України був передусім характерним широкий розвиток зернового господарства. Тут 90 % посівної площі було зайнято під зерновими і лише 4 % — під технічними культурами. У 1864—1866 pp. посіви хлібів становили близько 12 млн. дес. щорічно, а в 1892—1900 pp. — понад 17 млн. дес, що становило відповідно понад 16 % і близько ЗО % загальної площі хліба в Європейській Росії. Збільшувався валовий збір зернових. Якщо в 1864—1866 pp. в Україні він становив у середньому 398 млн. пудів (близько 18 % збору хліба у всій Європейській Росії), то в 1892—1900 pp. — понад 740 млн. пудів (понад 27 %). Середня врожайність зернових у 1883—1887 pp. досягала 33 пудів з десятини, в 1898—1902 pp. — 47 пудів.

Особливо великою була частка України у вирощуванні головних експортних культур — пшениці і ячменю. У 1900 р. площа під пшеницею в Україні становила понад 46 %, а ячменю — 52% усіх посівів пшениці і ячменю у Європейській Росії.

Найшвидше капіталістичне зернове виробництво розвивалося в південних степових районах України — Херсонській, Таврійській, Катеринославській, а також Бессарабській губерніях та області Війська Донського, які разом з заволзькими губерніями — Саратовською, Самарською і Оренбурзькою — утворювали район торгового зернового господарства, куди після реформи 1861 р. пересунувся з середньочорноземних губерній центр виробництва зерна.

В Україні в південних степових губерніях — Катеринославській, Таврійській і Херсонській — уже незабаром після реформи 1861 р. в сільському господарстві переважаючою стала капіталістична система. Поміщики, маючи величезні площі земель, організовували виробництво в своїх маєтках на вільнонайманій праці і застосуванні машин. По-капіталістичному розвивалися й господарства багатьох заможних селян. Основним їх заняттям стало виробництво товарного хліба, особливо пшениці і ячменю, які йшли на внутрішній і особливо на зовнішній ринок. Виробництво зерна на душу населення зросло з 60-х до 90-х років у Степовій Україні в 2,5 рази, а на Правобережжі — на 30 %, на Лівобережжі — на 10 %. Україна, насамперед її степова частина, давала велику частку хлібного експорту всієї Росії. За обсягом вивозу хліба за кордон на кінець XIX ст. чорноморсько-азовські порти обігнали порти балтійські. Якщо в 1876—1880 pp. через них було вивезено 31 млн. пудів пшениці, то в 1895— 1898 pp. — 84 млн. пудів.

В Україні вирощувалося багато картоплі, яка була основним харчовим продуктом бідноти і важливою сировиною для виробництва спирту, горілки, крохмалю. З 1870 по 1900 р. посіви картоплі в Україні збільшилися майже втроє (з 194 до 542 тис. десятин).

Швидко зростали посіви цукрових буряків, особливо на Правобережжі і в Харківській та Чернігівській губерніях Лівобережжя. Порівняно з 60-ми pp. на кінець XIX ст. вони збільшилися в чотири з лишком рази і досягли 350 тис. дес, що становило 75 % площі, зайнятої цукровими буряками по всій Росії.

Вирощування махорки і тютюну в Україні було зосереджено в основному в Чернігівській і Полтавській губерніях, які після реформи давали 40—50 % усього виробництва їх у країні.

На півдні, у Степовій Україні, поряд з зерновими провідною технічною культурою був льон-кучерявець, насіння якого у великій кількості вивозилося за кордон, Скрізь в Україні вирощувалися коноплі, прядиво з яких йшло на внутрішній і зовнішній ринок. Найбільше їх було в Полтавській і Чернігівській губерніях.

Культивувалося також торгове городництво і садівництво, особливо біля великих міст і промислових селищ.

Розвиток капіталізму привів до значних змін у тваринництві. Внаслідок розорювання земель і розширення посівів на Україні менше стало випасів, толок, вигонів, вищими стали орендні ціни за них. У зв'язку з цим та через розорення частини селян у селянських господарствах з 1870 по 1900 р. поголів'я худоби зменшилося з 19550 до 18 750 тис. голів, тобто на 800 тис, в основному за рахунок волів і овець. Кількість коней в Україні за цей час зросла на 85%, загальне поголів'я великої рогатої худоби — майже на 1200 тис. голів. Через збільшення продажу на світовому ринку дешевої австралійської вовни і загальне зниження цін на вовну різко зменшилося поголів'я тонкорунних овець, особливо на півдні України.

Та й у таких умовах тваринництво України займало значне місце у постачанні як внутрішнього, так і зовнішнього ринку худобою, вовною, яловичиною, шкірою, смушками, кінським волосом, щетиною тощо. В останні півтора десятиріччя XIX ст. значно зріс експорт коней і свиней, вивіз птиці, яєць, вершкового масла.

Соціальний розклад селянства.

Як і поміщицьке, селянське господарство після реформи 1861 р. розвивалося по капіталістичному шляху, набувало товарного, капіталістичного характеру. Найяскравіше це виявилося в розкладі («розселюванні») селянства на дві протилежні групи — сільську буржуазію, розбагатіле селянство і сільських пролетарів — клас найманих робітників з наділом. Спільною ознакою цих обох нових типів сільського населення був товарний, грошовий характер їх господарства.

64. Розвиток основних галузей промисловості на західноукраїнських землях у др. пол. XIX ст.

 Промисловість на західноукраїнських землях мала свої особливості розвитку. Промисловий потенціал цих територій виступав сировинним придатком австро-угорської економіки. У промисловому секторі західноукраїнських земель домінував іноземний капітал – австро-угорський, німецький, французький, англійський. Національний український капітал був пов’язаний з торгово-промисловими об’єднаннями, зокрема на Галичині – «Крайовий союз кредитовий», «Союз спілок для збуту худоби».

Наслідком такого становища промислового сектора економіки західноукраїнських земель були сповільнені темпи його розвитку у порівнянні з промисловістю наддніпрянської України. Промисловий переворот у західній Україні розпочався в останній чверті ХІХ ст. Теплова енергетика впроваджувалася повільно. На Буковині від початку 70-х рр. було 18 механічних двигунів, у Закарпатті наприкінці ХІХ ст. – 219 парових двигунів.

Структура промислового виробництва у західних регіонах була суттєво здеформована. На першому плані знаходились добувні галузі промисловості. З середини ХІХ ст. у Галичині розвивається нафтова промисловість. Перехід від примітивних методів буріння до сучасних технологій глибинного буріння відбувся наприкінці 80-х рр., внаслідок чого збільшилася продуктивність праці. Обсяги нафтовидобутку суттєво зросли: у 1874 р. – 21 тис. т, 1900 – 326 тис. т нафти. Нафту з Галичини вивозили до Німеччини та інших європейських країн. Центром нафтовидобутку був Борислав, де працювали 3 тис. осіб, більшість з яких поляки. Умови праці були вкрай важкі («галицьке пекло»), вони були описані І.Франком у повісті «Борислав сміється».

Австрійський уряд свідомо деформував економіку українських провінцій, забороняючи будівництво місцевих нафтоперегонних заводів, українська нафта перероблялася на заводах Австрії та Угорщини. Цьому була підпорядкована і митна політика уряду: на неочищену нафту мито було значно нижче, ніж на вивезені нафтопродукти. Таким робом підвищувався нафтодобуток і гальмувалася переробка нафтопродуктів на місцях.

З добувних галузей у західноукраїнських землях розвивалася озокеритна, буровугільна, соляна, лісопильна промисловість. У 1890 р. у східній Галичині було 56 парових і 77 водяних лісопилень. На Закарпатті перший паровий лісопильний завод виник у 1869 р. в Ужгороді.

Більшість заготовленої на Закарпатті деревини оброблялася на деревообробних заводах Угорщини, звідки експортувалася за кордон. З Галичини та Північної Буковини деревина вивозилася до Австрії, Німеччини, Англії, Італії, Франції, Туреччини тощо.

Відсталою, з низьким рівнем технічного оснащення, залишалась харчова промисловість – борошномельна (через високі мита на борошно, які запровадила Німеччина), цукрова, горілчана, пивоварна, тютюнова, а також цегельне, сірникове, ткацьке виробництво тощо.

У порівнянні з наддніпрянською Україною західноукраїнські землі безнадійно відставали у сфері важкої промисловості. У 1890 р. у східній Галичині діяло 4 металургійних підприємства в той час, як у 1870 р. – 7, та ж сама картина спостерігається у машинобудівній галузі: у 1856 р. було 10 машинобудівних підприємств, а в 1890 р. – 13. На Буковині ця галузь лише виникала. Негативна динаміка у промислово-виробничій сфері пояснювалася курсом австрійської адміністрації на розвиток добувної промисловості, тобто свідомою політикою деформації економіки українських провінцій, закріплення за ними статусу сировинного придатку до економіки чільних націй імперії – німецької та угорської.

65.Еволюція аграрних відносин у др. пол. XIX ст.

65. Після скасування кріпосного права сільське господарство України, як і всієї країни, йшло капіталістичним шляхом. Але розвиток капіталізму взагалі, в сільському господарстві зокрема, гальмувався численними залишками кріпосництва, головними з яких були царське самодержавство і дворянське землеволодіння.

Реформа 1861 p., проведена кріпосниками, зберегла в руках поміщиків величезні площі земель і прирекла селян на малоземелля і безземелля, а отже, і на напівкріпосницьку кабалу. За земельним переписом 1877 р. з 43 млн. дес. земельних володінь в Україні 33 тис. дворян належало близько 16 млн. дес, або 37 %; казні, уділам, церквам, монастирям, купцям — понад 7 млн. дес, або 18 %; 1950 тис. селянських дворів мали близько 20 млн. дес, з яких близько 19 млн. надільної і понад 1 млн. дес. приватновласницької землі. Отже, майже 2 млн. селянських господарств мали приблизно 46 %, тобто, менше половини всіх земель. Якщо в середньому на селянський двір припадало 10 дес, то на один поміщицький маєток — 507 дес. 197 найбільших землевласників, у кожного з яких було не менше 10 тис. дес, володіли 3750 тис. дес, а 4 тис. власників з розміром маєтків понад 1 тис. дес мали 14 млн. дес. Саме поміщицьке землеволодіння, кріпосницькі латифундії були найвизначнішим втіленням і найміцнішою опорою залишків кріпосництва в Росії.

Залишками кріпосництва, які давали можливість поміщикам ставити в залежність від себе селян, були також черезсмужжя, тобто нерозмежованість землекористування, сервітути (особливо на Правобережжі) — спільне користування селянами й поміщиками лісами, луками, вигонами, водопоями, пасовищами та іншими угіддями.

Кріпосницькі пережитки зберігалися і в податковій системі. І після реформи 1861 р. селяни залишалися нижчим податним станом і змушені були платити багато податків: подушну подать, державні земельні збори, земські збори тощо і, крім усього, викупні платежі.

Селяни були обмеженими і в своїх громадянських та майнових правах: у багатьох місцях вони до 1883 р. залишалися тимчасово зобов'язаними, до 1904 р. за рішенням волосного суду селянин міг бути покараний різками. Без дозволу общини або сільської громади селянин не міг вибути з села. Над селянами знущалися урядники, стражники і т. д.

Поєднання відробіткової і капіталістичної систем.

При відсутності належних умов для негайного перебудування поміщицьких маєтків на капіталістичний лад і наявності значних залишків кріпосництва відразу капіталістична система в сільському господарстві перемогти не могла.

Як і в цілому по країні, в сільському господарстві України після реформи 1861 р. тісно поєднувалися, перепліталися дві системи господарювання — відробіткова, яка була прямим і безпосереднім пережитком панщини і яка поступово відмирала, і капіталістична, що розвивалася.

Відробіткова система полягала в тому, що селяни, одержавши внаслідок реформи 1861 р, наділи, недостатні для прохарчування своїх сімей, змушені були орендувати в поміщиків землі і за це відробляти на їхніх землях своїм інвентарем і худобою.

При капіталістичній системі поміщик своє господарство ґрунтував на праці вільнонайманих робітників (річних, строкових, поденних та ін.), які обробляли землю інвентарем власника. Тут більш широко застосовувалися сільськогосподарські машини, досягнення агрокультури і т. п., що давало вищу продуктивність праці і вищі врожаї.

Відробіткова система гальмувала розвиток сільськогосподарського виробництва.

66.Становище західноукраїнських селян і робітників та їх боротьба (др. пол. XIX ст.)

Селяни. Процеси модернізації економіки в західноукраїнських землях негативно відбилися на становищі селянства. Зворотною стороною модернізаційних процесів стала масова еміграція селянства Східної Галичини, Північної Буковини та Закарпаття. Основною причиною еміграції західноукраїнських селян були малоземелля та безземелля після реформи 1848 р., що вело до масової пауперизації. Так, на початку ХХ ст. майже половина селянських господарств у Східній Галичині та Північній Буковині були менше 2 га. Селяни голодували, за недоїмки у них забирали останню худобу, по селах залишалися лише жінки та діти, а чоловіки йшли на заробітки.

Іншою причиною еміграції була слабо розвинута промисловість у західноукраїнських землях, яка не могла задіяти надлишкові вільні руки, спролетаризоване сільське населення. Ще однією причиною зубожіння селянства, і як наслідок цього, еміграція – небачене поширення лихварства. Галичина вважалася «...класичним краєм лихварства». На початку 1890-х рр. до рук лихварів перейшло на Галичині – 1/4, а на Закарпатті – більше 1/2 селянських земель. Процент нараховувався тижнево від 2 до 5 центів з гульдена2, що становило 50%–60%. Позики давалися на короткий термін, борг зростав до таких розмірів, що не вистачало усього майна боржника, щоб розрахуватися з лихварем. Тоді лихвар приступав до примусового стягнення заборгованості. Так, у 1877 р. у Галицькому повітовому суді відбулося 2750 судових процесів між лихварями і селянами. Внаслідок широкого антилихварського руху в 1877 р. був виданий закон проти лихварства для Галичини та Буковини. У 1879 р. з’явився закон проти пияцтва, також спрямований проти дій лихварів.

Нестерпні соціально-психологічні умови українського селянства – хронічне недоїдання, голод, висока дитяча смертність – усе це також спричинилося до переселенського руху українців.

Робітники. Важливим наслідком модернізації соціальної структури західноукраїнських земель була поява такої соціальної групи, як наймані робітники. Основними джерелами формування цієї соціальної верстви стали безземельні та малоземельні селяни та розорені ремісники і кустарі. До складу цієї соціальної групи входили різні загони робітників. Найчисельнішу групу становили робітники, зайняті в сільському господарстві, лісівництві, рибальстві – це так званий сільськогосподарський пролетаріат. Другий загін представляли сезонні робітники, поденники, які були тісно пов’язані із сезонними роботами в полі. Вони зосереджувалися на транспорті, у торгівлі, на сільгоспроботах. Останній, нечисленний загін утворювали промислові, індустріальні робітники. Ця група формувалася досить повільно через низький рівень промислового виробництва, сповільнені темпи індустріалізації. Індустріальні робітники концентрувалися в нафтовидобувній, машинобудівній, деревообробній, харчовій промисловості.

Найбільший за чисельністю був робітничий клас у Східній Галичині – 470 тис. осіб. У Північній Буковині 1900 р. нараховувалося близько 73 тис. робітників, серед яких постійних – 27 тис., поденних – 39 тис., прислуги – 7 тис. На Закарпатті кількість найманих робітників була найнижчою і становила 14 тис. осіб, з яких половина працювала у дрібній промисловості, більшість – поденники.

Цікаві гендерні показники соціальної групи робітників у західноукраїнських землях. За даними 1900 р. кількість жінок у промисловому секторі становила в східній Галичині – 11%, Північній Буковині – 18%, Закарпатті – 10% (жінки разом з дітьми). Жіноча праця використовувалася переважно в швейній та харчовій промисловості.

Своєрідним показником низької культури виробництва та економіки загалом було використання дитячої праці. На 1870 р. у східній Галичині було зафіксовано близько 12 тис. дітей до 14 років, які працювали у ремісників – столярів, шевців, кравців, гончарів, у копальнях глини, гравію, на цукрових заводах, пекарнях тощо.

На відміну від Наддніпрянської України в західноукраїнських землях система соціального партнерства еребувала у зародковому стані. Першим кроком у процесі її формування було введення законодавства (1885), яке визначало 11-годинний робочий день. Характер заробітної плати відбивав економічні, національні, гендерні особливості становища робітників у західноукраїнських землях. Помітною була національна дискримінація українських робітників. Так, за даними 1899 р. середня заробітна платня робітників у Відні становила 3,21 крони, у Львові – 1,56 крони. Заробітна плата у поденників була мізерна, наприкінці ХІХ ст. – початку ХХ ст. вона становила для чоловіків 25–60 коп. (30–75 крейцерів1) на своїх харчах, а для жінок 12–20 коп. (15–25 крейцерів). Загалом, у трьох українських провінціях Австро-Угорщини заробітна плата жінок становила 30–40% від заробітку робітників-чоловіків, а дітей – 50–60 %. Часто заробітна плата видавалася натурою – сіллю, горілкою, пивом; замість грошей видавалися квитки або марки.

67.Промислово-торговельна буржуазія у др. пол. XIX ст.

Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої (Терещенки, Ха-ритоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.

Розвиток капіталізму в промисловості, поштовх якому дала селянська реформа 1861 р., створив грунт для кількісного росту промислової буржуазії, збільшення її капіталів, зміцнення економічного становища і ролі в житті суспільства. Промислова буржуазія в пореформений період поновлювалася вихідцями з різних станів - дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. В Україні до складу промислової буржуазії входили також представники технічної інтелігенції і частково капіталісти-іноземці, які переселялися в Росію і вкладали свої капітали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудівну. Ядро торговельної буржуазії складали купці, які займалися торгівлею ще в до-реформений період.

Поступовий розвиток капіталізму супроводжувався структурними змінами в класі буржуазії. Дуже велике значення в цьому процесі належало промисловому перевороту. Зростання машинної індустрії, посилення концентрації виробництва мали своїм наслідком зосередження великих промислових підприємств в руках окремих капіталістів. Промисловий переворот все більше закріплював в ролі лідера буржуазного розвитку крупний промисловий капітал, підпорядкувавши йому торговий та фінансовий капітал.

Утворення промислової буржуазії на Україні відбувалося насамперед шляхом "обуржуазнення" українських, російських, польських поміщиків (Терещенків, Головинських, Тишківських, Рутченків, Добринських, Лопухіних-Демидових), які стали на шлях капіталізації своїх господарств, перетворювалися у власників промислових підприємств, ставали членами акціонерних і пайових товариств - передусім у цукровій, спиртогорілчаній, мукомольній галузях. Формування промислової буржуазії йшло також за рахунок вихідців з українського купецтва й міщанства - в цукровій, мукомольній, шкіряній, вугільній промисловості й пароплавстві (Яхненки і Симирненки, Пан-ченки, Стороженки); російського - в суконній, машинобудівній і металообробній промисловості, залізничному транспорті (Дегтярьови, Суботіни); єврейського - в цукровій, винокурній, мукомольній промисловості (Бродські, Горенштейни, Гальперіни). Таким чином, характерною особливістю промислової буржуазії на Україні був її багатонаціональний склад. При цьому українська національна буржуазія посідала важливі позиції в ряді провідних галузей промисловості.

Дрібна буржуазія (власники невеликих промислових закладів, ремісничих майстерень тощо) відступала на задній план, частково розорялася. Однак в Україні, як і в цілому по Росії, все ж таки зберігався значно більший, ніж в західноєвропейських країнах, дрібнобуржуазний прошарок.

68.Внутрішня і зовнішня торгівля у др. пол. XIX ст.

У 60—90-х роках в Україні швидко розвивалася внутрішня торгівля, яка відігравала велику роль у зміцненні економічних зв'язків між окремими місцевостями як України, так і Росії взагалі. Зростали старі і з'являлися нові торгові центри, базари, ярмарки, збільшувалося число магазинів, крамниць, ларків, палаток. У 1894 р. із приблизно 16 тис. ярмарків, що відбулися в Європейській Росії, близько 4 тис. припадало на Україну. Окремі з них мали всеросійське значення (Хрещенський, Троїцький, Успенський і Покровський — у Харкові, Іллінський — у Полтаві, Воздвиженський — у Кролевці, Контрактовий — у Києві, Георгіевський — у Єлисаветграді).

Перебуваючи в складі всеросійського ринку, завдяки суспільному поділу праці, Україна одержувала з інших районів Російської держави багато необхідних їй різноманітних товарів: з Петербурзького і Московського промислових районів — машини, текстильні товари, металеві та хімічні вироби; з Білорусі — лісоматеріали, смолу, дьоготь; з Кавказу — нафту, гас, мазут; з Прибалтики — машини й текстильні товари та ін.

У той же час Україна, яка на кінець XIX ст. стала основною вугільно-металургійною базою всієї Росії, постачала всеросійський ринок вугіллям, залізом, чавуном, сталлю, рейками, сільськогосподарськими машинами. Україна була основним виробником цукру для всієї країни. З України також вивозили в інші райони Росії хліб, особливо пшеницю, худобу, вовну, шкіри, канати, сало, спирт, рибу, ікру, сукно та ін. Значне місце займала Україна в зовнішній торгівлі Росії. Через чорноморсько-азовські й балтійські порти (та сухопутні митниці з України за кордон вивозилося багато хліба, особливо пшениці й ячменю, коней, великої рогатої худоби, овець, свиней, вовни, шкір, масла, м'яса, цукру, спирту, сукна, мотузків, канатів, мила та ін. Наприкінці XIX ст. щорічне вивезення хліба через чорноморсько-азовські порти становило 70 % загальноросійського експорту (понад 300 млн. пудів). Із-за кордону через чорноморсько-азовські порти й сухопутні митниці довозилися різноманітні товари, які частково збувалися в Україні, а частково відправлялися в інші райони Росії (бавовна, тканини, олива, фарби, свинець, олово, залізо, машини, прилади, кофе, рис, вина та ін.).

70.Міста др. пол. XIX ст.

70. З розвитком капіталістичної промисловості, транспорту, торгівлі виростали великі індустріальні, фабрично-заводські центри, розширювалися міста як промислово-торговельні осередки. Міське населення збільшувалося значно швидше, ніж населення в цілому, і зокрема сільське. З 1863 до 1897 р. сільське населення зросло на 48,5 %, а міське — на 97 %. У 1858 р. міського населення в Україні налічувалося понад 1450 тис. чол. (11 % усього населення), а в 1897 р. — понад 3400 тис. чол. (13,6 % всього населення). При цьому чисельність торгово-промислового населення, зайнятого поза землеробством, була значно більшою, ніж кількість міського населення, оскільки багато пригородів, значних торгово-промислових сіл і містечок, таких, наприклад, як Юзівка, Кам'янське, Нікополь, Кривий Ріг та ін. не були причислені до міст. Населення містечок з 60-х років до 1897 р. зросло з 1203 тис. чол. до 2065 тис. чол., тобто в 1,7 рази.

Усього в 1897 р. в Україні офіційно налічувалося близько 130 міст. Серед них особливо швидко зростали великі торгово-промислові міста. У 1897 р. в Україні вже 11 міст мали населення 50 тис. і більше кожне. Кількість міст з населенням від 10 до 50 тис. чол. з 1858 до 1897 р. теж зросла з 31 до 52. А кількість міст з населенням 10 тис. чол. і менше зменшилася на ЗО (з 79 до 49).

У чотирьох найбільших містах з населенням понад 100 тис. чол. кожне (з 14 — по Європейській Росії) — Одесі (405 тис. чол.), Києві (247 тис. чол.), Харкові (174 тис. чол.) і Катеринославі (113 тис. чол.) — у 1897 р. проживало 35 % міського населення України.

Одночасно із зростанням міст розгорталася їх забудова, причому дедалі більше з'являлося, переважно в центрах міст, кам'яних будівель. У великих містах — Одесі, Києві, Харкові, Катеринославі та деяких інших з 80-х років стали діяти міські електростанції. У 1892 р. у Києві вперше в Росії пішов трамвай. На кінець XIX ст. трамвайне сполучення було введено в Катеринославі, Єлисаветграді, Житомирі, Севастополі, в інших великих містах діяла конка. У 70-х роках в Києві, Одесі, Харкові, а в 90-х роках — у Житомирі і Олександровську були побудовані водогони. Каналізація на початок XX ст. існувала лише в Києві, Одесі, Ялті і Феодосії. Телефонний зв'язок на Україні в 1882 р. було відкрито в Одесі, а в кінці 80-х — у 90-х роках— у Києві, Харкові, Миколаєві.

Хоч комунальне господарство і розвивалося, але більшість міст залишалася невпорядкованою. Особливо жахливі умови — відсутність освітлення, каналізації, води, грязюка — були в робітничих районах міст і фабрично-заводських містечках та селищах.

69.Металургія, металообробка і машинобудування у др. пол. XIX

Металургійна промисловість у перший час після реформи 1861 р. в Україні розвивалася повільно. Головним металургійним центром країни залишався Урал. Але за сприятливих умов — при наявності багатих запасів високоякісних залізних руд і вугілля, зокрема коксівного, швидкому поширенні мережі залізниць, великому попитові на метал і численних вигідних казенних замовлень на нього — капіталісти, зокрема іноземні, уже з початку 70-х років стали засновувати акціонерні товариства й будувати на Півдні великі металургійні заводи.

У 1870 р. біля м. Сулина в Області Війська Донського (нині Ростовської обл.) почав працювати металургійний завод російського капіталіста Пастухова. У 1872 р. на березі р. Кальміуса у Бахмутському повіті відкрився металургійний завод Новоросійського товариства, що належав англійському капіталісту Джону Юзу, що виплавляв чавун, виробляв залізо, випускав рейки.

У 1887 р. була задута перша домна на Олександрівському заводі Брянського товариства біля Катеринослава. У 1889 р. почав діяти Дніпровський металургійний завод Південноросійського дніпровського товариства у с. Кам'янському. Власниками його були бельгійські капіталісти. Французьке товариство криворізьких руд у 1892 р. у с. Гданцівці біля Кривого Рога збудувало Гданцівський металургійний завод. У 1895 р. вступив до ладу металургійний завод біля станції Дружківка. Того ж року поблизу станції Юр'ївка чавуноливарний завод (Донецько-Юр'ївський) спорудило Донецько-Юр'ївське металургійне товариство. У 1897 р. почав плавку металу Петровський завод на станції Волинцево Катерининської залізниці. Всього на кінець XIX ст. в Україні працювало 17 великих металургійних заводів, заснованих на вільнонайманій праці, паровій енергетиці і використанні кам'яного вугілля, тобто ґрунтувалися на новому технічному рівні.

Видобуток залізної руди, виплавка чавуну і виробництво сталі та заліза в Донбасі, Подніпров'ї і Криворіжжі швидко зростали. Якщо в 1870 р. на Півдні було видобуто 1,3 млн. пудів залізної руди, що становило 2,8 % загально-російського видобутку, то в 1900 р.— 210 млн. пудів, або 57,2 % (зростання в 158 раз). У 1899 р. в Україні було

видобуто 10 млн. пудів марганцевої руди, що становило близько 45 % загальноросійського видобутку.

У 1900 р. Південь дав 92 млн. пудів чавуну (Урал — 50 млн. пудів) — 51,8 % загальноросійської виплавки чавуну, 59 млн. пудів сталі й заліза, що становило 44 % всього виробництва. На Україну припадало 76 % виробництва рейок у Росії.

Отже, за видобутком залізної руди та виробництвом металу Південь на кінець XIX ст. обігнав Урал і вийшов на перше місце. Україна перетворилася на головну вугільно-металургійну базу всієї Російської держави.

Машинобудівна промисловість в Україні, як і взагалі в Росії, була розвинута слабо. Верстати та інше устаткування для самих машинобудівних заводів, паровози, вагони, різні прилади й апарати довозилися здебільшого з-за кордону.

В Україні найбільшого розмаху набуло сільськогосподарське машинобудування, яке мало всеросійське значення. У 1900 р. тут діяло 65 підприємств, які переважно належали іноземним капіталістам, Серед них найбільші: у Харкові—заводи Гельферіх-Саде і Мельгозе, в Єлисаветграді — Ельворті, в Бердянську — Грієвса, в Олександрівську — Хортиці — Леппа і Вальмана, в Києві — Фільверта і Дедіна, в Одесі — Гена та ін. Заводи виготовляли сівалки, жатки, молотарки, залізні плуги, віялки, соломорізки та ін. Сільськогосподарське машинобудування України зростало швидше, ніж у цілому по країні, і в 90-х роках воно давало близько 70 % загальноросійського виробництва.

З кінця XIX ст. розвивається транспортне машинобудування. У 1897 р. почав випускати паровози Харківський паровозобудівний завод, а в 1900 р. — Луганський паровозобудівний завод Гартмана. У 1900 р. вони побудували 233 паровози — 23% загальноросійського виробництва. Вагони випускали в Києві, Миколаєві і Харкові. В Одесі, Миколаєві й Херсоні будувалися морські й річкові судна.

Для промисловості, яка зростала в Україні в післяреформений період, було характерним передусім те, що вона розвивалася у складі загальноросійської економіки.

По-друге, завдяки сприятливим умовам головні галузі, в першу чергу важкої промисловості, — вугільна, залізорудна і металургійна, — на Півдні розвивалися більш швидкими темпами, ніж у цілому в країні і особливо порівняно із старими промисловими районами, зокрема з Уралом. Це пояснювалося тим, що на Уралі великими були залишки дореформених порядків: відробітки, прикріплення робітників, відстала техніка, переважання ручної праці та її низька продуктивність. Промисловість Півдня ґрунтувалася на чисто капіталістичних відносинах — вільнонайманій праці, новій техніці, будівництві великих капіталістичних підприємств. Так, у металургії Уралу широко застосовувалися дрова й деревне вугілля, водяні колеса і турбіни, на Півдні — парова енергія, кам'яне вугілля, й кокс.

По-третє, капіталістична промисловість України, як і всієї Росії, відзначалася високим рівнем концентрації, переважанням великих капіталістичних підприємств, які давали основну частину продукції відповідних галузей і в яких зосереджувалася значна частина робітників, що мало неабияке значення для розвитку революційного руху. Так, у 1890 р. із 269 вугільних копалень Донбасу найменші 102 копальні видобули всього 2 % загального видобутку вугілля, а 37 найбільших копалень, у яких зосереджувалося 3/5 всієї кількості робітників, дали понад 70 % усього видобутку вугілля.

Нарешті, величезні прибутки, які можна було одержувати, і високі мита на іноземні товари привели до того, що іноземні капіталісти ввозили в Росію, в тому числі й в Україну, капітали і вкладали їх у промисловість, особливо в кам'яновугільну, гірничорудну і металургійну. Переважали капітали французькі, бельгійські, англійські і німецькі. Так, у 1900 р. в кам'яновугільній промисловості Донбасу іноземні капітали становили 95 млн. крб., збільшившись за 10 років майже в 6 раз. У цей час у гірничій промисловості України 80—90 % усіх акціонерних капіталів належали іноземцям.

Іноземні капіталісти, разом з російськими й українськими капіталістами, при підтримці царського уряду, жорстоко експлуатували трудящих України і одержували величезні прибутки. Дивіденди на великих заводах, фабриках, шахтах і рудниках нерідко досягали 30—40 %.

71.Народницькі гуртки чорнопередільського спрямування на Україні.

71. Розбіжності в поглядах серед народників збільшувалися, і після Воронезького (червень 1879 р.) та Петербурзького (серпень 1879 p.) з'їздів «Земля і воля» розкололася на дві організації — «Народну волю» й «Чорний переділ». До «Народної волі» належали А. Желябов, О. Михайлов, М. Фроленко, М. Морозов, В. Фігнер, С. Перовська, М. Кибальчич та ін. До «Чорного переділу» входили Г. Плеханов, Я. Стефанович, П. Аксельрод, Л. Дейч, В. Засулич, Є. Ковальська, М. Щедрін, М. Попов та ін. Народники України відіграли велику роль в організації й діяльності як «Народної волі» (Желябов, Фроленко, Кибальчич та ін.), так і «Чорного переділу» (Аксельрод, Стефанович, Дейч, Засулич та ін.). Народовольці перейшли до політичної боротьби проти царизму шляхом індивідуального терору, чорнопередільці залишалися на старих бакуністсько-бунтарських позиціях.

Народовольські чорнопередільські гуртки на Україні. «Південноросійський робітничий союз».

В Україні діяли як гуртки «Народної волі», так і «Чорного переділу», і часто вони працювали в контакті, а інколи ї чорнопередільці й народовольці об'єднувалися в одному гуртку. Так, з осені 1879 до початку 1880 р. в Києві діяв об'єднаний гурток, очолюваний чорнопередільцем М. Поповим і народовольцем Д. Буцинським. В середині 1879 р. в Києві виник гурток терористів, керований В. Бичковим та І. Левинським. Народовольські гуртки в 1879—1881 pp. існували також в Одесі, Ніжині, Полтаві, Ромнах, Єлисаветграді, Миколаєві. У Харкові у 1878—1879 pp. спочатку існував гурток пропагандистського характеру на чолі з Є. Ковальською, а потім утворився народовольський (організатор П. Теллалов).

Як народовольці, так і чорнопередільці розповсюджували революційні прокламації та інші підпільні видання, вели пропагандистську роботу серед інтелігенції, студентів, робітників, солдатів.

Чорнопередільці Є. Ковальська та М. Щедрін весною 1880 р. створили в Києві Південноросійський робітничий союз», який складався з окремих гуртків і груп робітників, переважно арсенальців і залізничників. У цілому пропагандистська і агітаційна діяльність цього «Союзу» охопила близько 1 тис. чол. У програмі, виробленій Ковальською і Щедріним, передбачалося добиватися встановлення та кого суспільного ладу, при якому фабрики, заводи, земля стали б народною власністю, перебували б у користуванні робітничих та селянських виробничих асоціацій і всім громадянам забезпечувались би політичні свободи. Рекомендуючи як методи діяльності пропаганду та агітацію серед робітників, сільського населення, інтелігенції і в армії* основою тактики Щедрін і Ковальська вважали: для селян — сільський народний терор, спрямований проти найближчих ворогів і гнобителів народу — справників, станових, урядників, поміщиків, багатіїв та ін.; для робітників — фабричний терор, спрямований проти найбільш жорстоких і ненависних робітникам хазяїв; для солдатів — терор проти найбільш ненависних солдатам командирів.

За своїм складом «Союз» був інтернаціональним. Члени «Союзу» збиралися на сходки здебільшого за містом, де виробляли вимоги до підприємців, вели бесіди на політичні теми, читали прокламації і т. п. У друкарні, яку мав «Союз», було надруковано 13 прокламацій, в яких висувалися вимоги поліпшити становище робітників. Але 22 жовтня 1880 р. Щедрін і Ковальська були заарештовані. «Союз» на чолі з С. Богомольцем, І. Кашинцевим та ін. працював до початку 1881 p., коли був розгромлений. Його керівники були віддані до суду, Щедрін і Ковальська заслані на довічну каторгу.

72-73. Формування робітничого руху у др. пол. XIX ст.

Тяжкі економічні й політичні умови життя штовхали робітників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Але в перший час, особливо в 60—70-і роки, коли тільки йшло формування пролетаріату, коли в нього ще не склалася класова свідомість, робітники часто вважали, що умови їх життя залежать від доброї чи злої волі їх хазяїна і, борючись проти свого хазяїна, не пов'язували свого виступу з боротьбою проти капіталістичного ладу в цілому. Виступи робітників набували форми заворушень, хвилювань, коли робітники поодинці або групами втікали чи самовільно переходили на інше виробництво, а то, доведені до відчаю жахливими умовами праці й життя, били власників і адміністрацію підприємств, ламали машини, громили заводські контори, крамниці, шинки і т, п. Другою, вищою формою боротьби були страйки. Але в перший час і страйки й заворушення мали переважно стихійний, неорганізований, оборонний характер. Робітники виступали проти зменшення заробітної плати та за її своєчасну виплату, проти подовження робочого дня, накладання штрафів, за поліпшення харчування й житлово-побутових умов, проти свавілля адміністрації і т. д. Отже, робітники боролися за більш вигідні умови продажу своєї робочої сили капіталістам, а не проти класу капіталістів, не проти всього експлуататорського ладу.

З самого початку робітники України розгортали боротьбу проти капіталістів спільно з робітниками всієї країни. У 60-х pp. в Україні сталося 8 страйків і заворушень із 60 страйків та заворушень по Росії в цілому. 70-ті роки почалися великими страйками на Невській бавовнопрядильній фабриці в Петербурзі в 1870 р. і на Кренгольмській мануфактурі в Нарві в 1872 р. Ці страйки справили значний вплив на боротьбу робітників в інших місцевостях, в тому числі й в Україні.

У 70-х роках в цілому по Росії відбулося 326 страйків і заворушень, з яких на Україні — 64. У 1870 р. через затримку видачі підрядчиками заробітної плати застрайкували будівельники харківського вокзалу. У 1871 р. страйкували портові робітники Миколаєва. З 1874 р. активну боротьбу почали вести металурги й шахтарі Юзівки, що стала центром страйкового руху в Донбасі. Так, у квітні 1875 р. застрайкували дві тисячі робітників Юзівки, висунувши вимогу: «Получку — щомісяця». Страйкарі розгромили фабричні крамниці й шинки, вступили в сутичку з поліцією. Було викликано війська й заарештовано 30 найактивніших учасників страйку.

Кілька страйків (на заводах — механічному Белліно — Фендеріха і чавуноливарному Гульє — Бланшарда, в друкарні Бирюкова) відбулося у 1875 р. в Одесі.

Взагалі в 60—70-і роки найбільш активну участь у страйках і заворушеннях брали робітники, що працювали на будівництві залізниць і водяному транспорті, у харчовій, зокрема цукровій, промисловості, на металообробних і машинобудівних заводах. Усього в 72 відомих за 60—70-і роки виступах в Україні взяли участь понад 40 тис. робітників. Хоча ці виступи були, як правило, неорганізованими й стихійними, вони відіграли значну роль у політичному вихованні робітників.

Як і в цілому в країні, робітничий рух в Україні в 60—70-х роках мав ще стихійний характер і не був поєднаний з теорією наукового соціалізму, залишався в річищі «загальнодемократичного» руху і не виділився в окрему пролетарську течію.

74.Селянські рухи 50-х рр. XIX ст.

74. Погіршення становища народних мас привело до загострення суспільних суперечностей і посилення передусім селянських рухів. Протягом 50-х років незадоволення селянства дуже швидко наростало і збільшувалася кількість селянських виступів. Якщо в 1850—1854 pp., за неповними офіційними даними, в Росії стався 141 селянський виступ, то за 1855—1861 pp. їх спалахнуло 333. Разом же за останнє передреформене десятиріччя (1851—1861 pp.), за підрахунками істориків, у Росії відбувся 591 селянський виступ, що становить 41 % загального числа виступів, які відомі за попередні шістдесят років (1801—1861 pp.).

Особливо сильними були селянські рухи, викликані погіршенням становища народних мас у період Кримської війни 1853—1856 pp. Одним із найбільш масових селянських рухів 50-х років був рух 1855 p., який охопив величезну територію від Чорного моря до Нижньої Волги, від України до Уралу, і розповсюдився на 16 губерній як великоруських, так і українських (Воронезьку, Саратовську, Самарську, Казанську, Київську, Чернігівську та ін.).

В Україні ширші і найгостріші селянські виступи в 1855 р. сталися в Київській губернії. Вони дістали назву «Київської козаччини». Безпосереднім приводом до них послужило опублікування царського маніфесту від 29 січня 1855 р. про створення рухомого державного ополчення.

Маніфест закликав людей усіх станів формувати ополчення й вирушати на війну для боротьби проти ворога. Цей маніфест читали своїм прихожанам у церквах священики. У багатьох селах Київщини, де були ще свіжі згадки про запорізьке козацтво, стали швидко поширювати чутки, що цар у своєму «указі», який приховують поміщики й попи, закликав усіх селян записуватися в козаки. Після запису в козаки, думали селяни, вони за службу вітчизні будуть звільнені від кріпацтва, одержать поміщицькі землі й майно, стануть вільними хліборобами. «Записати нас, — говорили священикам селяни, — всіх у вільні козаки, присягнути, що ми вже не панські, що поля й луки — наші, і все, що є у панів — наше. Воно і є так, бо ми й наші предки за все це уже відробили».

Селяни примушували попів або інших письменних людей складати списки вільних козаків, а, записавшись у ці списки, вважали себе вільними, переставали відбувати панщину, виконувати розпорядження поміщиків і урядовців, створювали свої власні виборні органи самоврядування— «сільські громади», які чинили суд, порядкували в селах, починали відбирати в поміщиків землі і майно. Найбільш активну участь у виступах брали селяни «піші», мало заможні. Селяни висували своїх ватажків, таких, як Василь Бзенко, Іван та Микола Бернадські, Яків Романовський, Михайло Гайденко, Корній Зарченко та ін. У русі брали участь також безстрочновідпускні солдати, представники міської бідноти, сільського духівництва, різночинної інтелігенції.

Почавшись у лютому 1855 р. у Васильківському повіті, рух у вільні козаки в березні-квітні охопив 8 із 12 повітів Київської губернії — Таращанський, Васильківський, Київський, Звенигородський, Черкаський, Уманський, Сквирський, Канівський (понад 500 сіл).

Непослух селян поміщикам набув масового характеру, й пани змушені були з багатьох сіл утікати. На придушення «козаччини» в Київську губернію царський уряд послав 16 ескадронів кінноти, дві роти саперів, дивізіон піхоти, резервний батальйон. У ряді сіл селяни вступали в бій з військами. Найбільш гострими, з жертвами, були сутички між селянами й військами та поліцією у селах Виковій Греблі (Васильківський повіт), Березні (Сквирський повіт), Корсуні і містечку Таганчі (Канівський повіт). За неповними даними, в ході сутичок було вбито 39 і поранено 63 учасників руху.

Але й після придушення київ «Київська козаччина» селянський рух не припинився. Уже незабаром після закінчення Кримської війни, у квітні 1856 p., почався новий його спалах, що дістав назву «похід селян у Таврію за волею». Приводом до непокори поміщикам і масових утеч селян до Криму стали вперті чутки, які з швидкістю блискавки поширювалися по селах, про те, що начебто цар закликає поміщицьких селян заселяти зруйновані в час війни місцевості Криму і за це обіцяє їм волю, допомогу і високу поденну плату за казенні роботи. Так, в Ізюмському повіті на Харківщині котилася чутка, що десь за Дніпром, в Херсонських степах на горі сидить цар і роздає волю. А в Катеринославській і Херсонській губерніях також розносилася чутка, що на Перекопі в золотій шапці сидить цар і всім, хто приходить, роздає волю, а ті, хто не з'явиться або спізниться, залишаться по-старому в панській неволі.

Під впливом цих чуток селяни масами, інколи цілими селами почали зніматися з насиджених місць, забирати все своє, а інколи й панське майно, й рухатися на південь, у «Таврію за волею». Найбільш масовим цей рух був на Катеринославщині й Херсонщині, зокрема у Катеринославському, Верхньодніпровському, Херсонському, Бобринецькому, Олександрівському і Єлисаветградському повітах. Про розмах цього руху можна судити з того, що тільки з Верхньодніпровського повіту піднялося в похід понад 15 тис. чол.— більше третини всіх кріпаків. Йшли селяни у «Таврію за волею», хоч і в меншій кількості, і з інших губерній — з Харківської, Полтавської, Чернігівської, а також з Орловської і Курської.

Щоб припинити рух селян у Крим, царський уряд кинув значну кількість військових команд і численні загони поліції, поставив військові пости на Перекопі і переправах через Дніпро. У ряді місць відбулися збройні сутички між військовими командами й селянами, у ході яких були вбиті й поранені.

75.Селянський рух у 1861 - 1864 рр.

Читання маніфесту й положень про реформу, що почалася в церквах України з 9—10 березня 1861 р., не тільки не припинило селянських рухів, а ще більше активізувало їх. Селяни, вірячи в добрі наміри царя, оголошували маніфест і положення підробленими поміщиками й місцевими чиновниками, відмовлялися відробляти панщину, платити оброк, всю землю вважали своєю. Поширилася чутка, що реформа не має остаточного характеру і що «справжня», «царська» воля прийде через два роки. У зв'язку з цим у багатьох місцях селяни відмовлялися підписувати й приймати уставні грамоти, бо думали, що, хто підпише угоду з поміщиком, той не матиме права на майбутню «справжню» волю. Уже протягом березня — травня 1861 р. в Україні відбулося 640 виступів, спрямованих проти реформи. Найбільшим їх числом і кількістю учасників відзначилися губернії, де до реформи були найвищий процент кріпаків і найсильніше малоземелля селян. Це — губернії Правобережжя (Київська, Подільська, Волинська) і Лівобережжя (Чернігівська, Полтавська, Харківська).

У Чернігівській губернії типовими були виступи селян с Безуглівки Ніжинського повіту і Кам'янської Слободи Новгород-Сіверського повіту. Безуглівські селяни відмовилися працювати на поміщиків, а землю, що перебувала в їхньому користуванні, вважали своєю власністю. «І ця думка, — писав у своєму рапорті контр-адмірал Унковський, посланий на Чернігівщину для придушення селянського руху, — до того засіла у них в голові, що вони готові відстоювати її, хоч би й довелося заплатити життям за цю впертість». На заклик безуглівців до них приєдналося близько 3 тис. селян сусідніх сіл. До Безуглівки власті ввели 3 батальйони солдатів, але селяни з вигуками «Громада, вперед!» кинулися на солдатів. Тільки застосування зброї і тілесних покарань припинило селянський опір. Подібним до безуглівського був виступ 9 тис. селян 25 маєтків Новгород Сіверського повіту з центром у Кам'янській Слободі. І тут селяни відмовилися працювати на поміщиків, і виступ був придушений за допомогою військової сили.

У Київській губернії, в Бердичівському повіті, в 34 селах 12 тис. селян перестали виконувати повинності на поміщиків і вийшли з усякої покори місцевим властям. У села були введені військові частини.

У Подільській губернії, за офіційними даними, в квітні — травні 1861 р. відмовилися працювати на панщині селяни 159 сіл з 80 тис. ревізьких душ. У багатьох селах через упертість селян власті вдавалися до покарань із застосуванням військової сили.

Значного розвитку набрали селянські виступи в Бахмутському, Новомосковському, Павлоградському і Олександрівському повітах Катеринославської губернії. І тут селяни по-своєму тлумачили положення, відмовлялися працювати на поміщиків і коритися властям. Селяни вступали в сутички з військами, які били їх прикладами, шаблями, карали різками.

Після деякого спаду влітку 1861 р. селянський рух знову пішов на піднесення з жовтня 1861 р. у зв'язку із складанням і введенням у дію уставних грамот. З жовтня 1861 по січень 1863 р. в Україні відбулося 1048 виступів селян.

Усього ж з березня 1861 до кінця 1869 р. на Україні сталося 3093 селянських виступи, які охопили 4160 сіл з населенням 2 млн. чоловік.

76.Основні етапи українського національного відродження 19 ст.

1.      Шляхетська доба (до 1840-х рр.)

Від появи Енеїди Котляревського 1798 до виступу Т.Шевченка та КМ братства – своєрідний епілог козацької доби.

На землях колишньої Гетьманщини  та Слобожанщини було дворянство, що походило з колишньої дворянської старшини, якій характерне незадоволеність станом речей, неприхильність до москалів. Проте ці настрої не знаходили відгомону практичній політиці, якщо не рахувати дипломатичної місії Василя Капніста до Прусії в 1791 р., розбудження деяких надій у зв’язку із походом Наполеона, участь українців у виступах декабристів. Українська свідомість проявлялася як аполітична культурна прив’язаність до рідного краю. Локальний патріотизм ніяк не перечив вірності династії та імперії. За часів Миколи 1 літературний рух не переслідувався, бо вважався не шкідливим. Однак – скасування українського традиційного цивільного права, ліквідація Уніатської церква на Правобережжі тощо. У центрі зацікавленості істориків – військово-політичні історія Гетьманщини 17-18 ст.  Головна вага шляхетської доби в формуванні модерної української свідомості в тому, що вона творить ланку між козацькою та новітньою Україною. Започаткування нової української літератури, побудованої на народній мові. В українських творах ми зустрічаємо наскрізь цареславні ідеї. Історія Русів Псевдо-Конського написана російською мовою. Тут уперше традиційна оборона козацьких прав та вольностей перехрещується з європейським лібералізмом доби Просвітництва. Ідеї демократичного та федералістичного панславізму. Подібні процеси і на Правобережжі. Українська школа в польській літературі. Політична ідеологія – ідеалізація РП. Союз поляків, литовців та українців. Після повстання польської шляхти 1830-1831 рр. та у 1863 заради відновлення РП – опір українського селянства.

2.      Народницька доба (1840-1880 рр.)

Провід національного руху переходить під провід нової соціальної верстви – інтелігенції, яка формувалася з вихідців із народних низів. Вогнищами скупчення були університети – Харківський, Київський. У 1845 – виникає політична організація – КМ братство. Прапороносець – Т.Шевченко - кріпацький син. « етапи розвитку народницької доби – романтичний (покоління КМ) та позитивістський (покоління Старої Громади).  Літератур